Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Зберігся неповний автограф поеми (останній рядок - «І кипить у горщику замкненім» (ф. 3, № 311, арк. 1-11) та авторизований список всього твору, за яким М. Возняк зробив публікацію (ф. 3, № 312, арк. 1-26). Крім того, до списку належить додаток-вставка (автограф) на одній сторінці, що не потрапила до першодруку. На деяких сторінках авторизованого списку Франко зробив мовно-стилістичні виправлення. Так, рядок: «Дітвора купаєсь коло моста» подав у новій редакції: «Дітвора купається край моста»; форми єго, гляжу замінив на його, гляджу. Подекуди автор виправив неточності (наприклад, пропуски окремих букв, слів), перекручення, допущені переписувачем. У рядку: «І ми вдвох пішли аж на Замброню» останнє слово замінив правильною назвою гуцульського села - «Дземброню». Наприкінці поеми, після рядка: «Або в криміналі опинився», викреслив таку строфу:

Я гадаю, що не був то хлопець,

Але був лише тобі самому

Видний та діткливий палець божий,

Що відвів тебе від злої стежки

І поміг тобі життя своє направить.

Між неповним автографом поеми і авторизованим списком цього твору є незначні мовно-стилістичні відмінності.

Поему «Терен у нозі» присвячено пам’яті Зіновії Бурачинської (1848-1909) - знайомій І. Франка з Криворівні. З. Бурачинська добре знала життя і побут гуцулів, збирала народну творчість. Деякі з її записів Франко опублікував у «Літературно-науковому віснику».

Тему поеми «Терен у нозі» І. Франко опрацював 1902 р. в однойменному оповіданні. В перекладі німецькою мовою воно вперше надруковане 1904 р. у віденському тижневику «Die Zeit», № 527-532.

Подається за авторизованим списком.

Вперше надруковано М. Возняком у книзі: «Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник третій. 1951-1952». Харків, Вид-во Харківського державного університету ім. О. М. Горького, 1952, с. 31-53. Публікація супроводжується невеликою вступною статтею під назвою «Викриття реакційної суті християнської моралі в «Легенді про святого Маріна» Ів. Франка», де поема зіставляється з текстом релігійної легенди на цю тему. В основі легенди лежить «Житіє святой Марины дъвици, иже в мужеском образѣ спасеся», яке стало відомим І. Франкові з рукопису XVIII ст.

Текст житія під назвою «Життя святої Марини-монаха» Франко опублікував у т. V «Апокрифів і легенд» (с. 288-293), а 1910 р. разом з двома іншими апокрифами надрукував його окремого книжечкою під назвою: «Три святі грішниці. Старохристиянські легенди. Переклад з передмовою Івана Франка». У передмові зазначається, що легенда про Марину-монаха, «очевидно, західноєвропейського походження і вводить нас у атмосферу монастирського життя середніх віків».

Роботу над «Легендою про святого Маріна» І. Франко розпочав ще 1897 р., але завершив її лише у 1914 р., про що свідчить авторська примітка під автографом твору (ф. 3, № 233, арк. 54-78). Дописуючи легенду, І. Франко вносив незначні стилістичні поправки в частину, написану 1897 р. Зокрема були поправлені рядки 43, 119, 122. У варіанті 1897 р. вони мали таку редакцію:

р. 43 - Покуса й грішник сих господь щоб спас

р. 119 - Що швидко в землю, наче труп, хилився

р. 122 - Накапав трути, щоб завдать їй муки

Три рядки викреслено зовсім (два після рядка 314, один - після 366). А рядки 51-91 мають ще й інший варіант, який подаємо нижче (ф. 3, №233):

Нараз почувся гострий стук копит

При самій брамі, і чиїсь-то руки

Застукали рукояттю шаблюки.

Брат-воротар у той час ще не спить.

І спить, не роздягаючися, він звичайно.

Ось чую, він на стук устав негайно,

Ліхтарню взяв, що на столі стояла,

І вийшов з келії. Заведено у нас

На стук дверей не відчиняти сей час,

Не відзиватися,- придверному наука,

Яку нам обережність піддавала,-

А виглянуть віконцем, хто там стука.

Їздців панцирних пара там стояла.

Їх бачачи, придверний запитав:

«Хто ви, і що вас в божий дім приводить

У пізню ніч?» На се з їздців один

Сказав: «Ми християни. Не приходить

Із нами жадне зло, а господин

Могутній нас пригнав, велика є потреба.

Отець мій тяжко ранений у лютім бою

З огнепоклонників невірною юрбою,

І завела сюди, мабуть, нас воля неба».

Не мусив брат-ключар мені се доносити,

Бо всю розмову чув я крізь вікно.

Я вийшов і не дав себе просити,

Та й братія пізнала те одно,

Що треба поспішать, прийняти подорожніх,

Їх примістити в келіях порожніх,

А раненому порятунок дати,

Який в монастирі лиш міг дістати.

Він на коні вже ледве лиш держався,

На наші запити зовсім не відзивався.

А як брати прийшли його з коня зсадити,

Почули, що він весь був кровію облитий.

Подається за автографом.

Половецька історична сага

Вперше надруковано у львівській газеті «Діло», 1915, № 100-105 (20-25.ХІ).

Автограф поеми (ф. 3, № 233) порівняно з першодруком має деякі стилістичні відмінності, а також іншу назву: «Євшан-зілля. Половецька пригода з р. 1126».

Наводимо різночитання автографа і першодруку.

I, р. 8. Автограф:

Князь із Дону воду пив

I, р. 8. Першодрук:

Князь шоломом з Дону пив

I, р. 92. Автограф:

Се для нього й не пропаде

I, р. 92. Першодрук:

Се для нього й не пропаще

II, р. 31. Автограф:

Що князів багато наших

II, р. 31. Першодрук:

Що у нас князів багато

II, р. 44. Автограф:

Ненастанних війн, розбоїв

II, р. 44. Першодрук: