Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

За мить усе зникло. Джилмен знов опинився у залитій фіолетовим світлом тісній кімнатці зі склепінчастою стелею, похилою підлогою, низькими шафками зі стародавніми книжками, лавою і столом, з чудернацькими предметами і трикутним провалом під стіною. На столі лежало крихітне біле тільце — роздягнений непритомний малюк, а з протилежного боку стояла потворна карга і тримала у правій руці блискучий ніж з незвичайним руків’ям, а в лівій — оздоблену химерним орнаментом дивної форми чашу з білого металу із вигадливими ручками. Відьма хрипко промовляла незрозумілою мовою якесь заклинання — щось подібне Джилмен наче зустрічав у Некрономіконі.

Коли Джилмен нарешті зміг усе чітко бачити, стара відьма нахилилася вперед і простягла через стіл порожню чашу. Тіло не корилося юнакові, тож він схилився над столом і узяв чашу обома руками, зауваживши подумки, що вона досить легка. Тої ж миті з чорного трикутника нагору видерся потворний Дженкін. Відьма жестом показала Джилмену, як тримати чашу, а сама підняла незвичайний великий ніж над безпорадною маленькою жертвою так високо, як лиш могла сягнути правою рукою. Кошлатий звір підхопив слова ритуалу верескливим голосом, і відьма щось прохрипіла у відповідь. Джилмен відчув, як гостра відраза пробивається крізь товщу душевного й емоційного заціпеніння, і легка металева чаша у його руках затремтіла. Ще за мить рух ножа, що опускався донизу, розвіяв закляття, чаша брязнула на підлогу, а руки Джилмена простягнулися вперед — зупинити страшне діяння.

За мить, він обігнув стіл, вирвав ніж з пазурів старої відьми і пожбурив його у вузьку трикутну щілину. Втім, майже одразу становище різко змінилося: страхітливі кігті старої уп’ялися в його шию, а посічене зморшками обличчя спотворила гримаса люті. Джилмен відчув як ланцюжок дешевого розп’яття врізався у шию, і у відчаї подумав, чи не вплине хоч якось вигляд хрестика на потвору. Стара мала нелюдську силу, але Джилмен таки зумів занімілими руками розірвати ланцюжок і витягти з-під сорочки металеве розп’яття.

Побачивши хрестик, перестрашена відьма запанікувала, її руки настільки ослабли, що Джилмен спромігся їх відкинути. Волтер вивільнився від її хватки і майже встиг підтягти каргу до краю трикутного отвору, але до старої повернулися сили, і вона знову вчепилася в його шию, та не встигла збагнути, що збирається робити юнак, як той обкрутив навколо відьминої шиї ланцюжок розп’яття і здушив так, що жінка не могла дихати. Коли стара сіпалася в останніх конвульсіях, Джилмен відчув, як хтось кусає його за ногу — на допомогу старій прийшов Бурий Дженкін. З усієї сили копнувши ногою, хлопець скинув тварюку в отвір і десь далеко внизу почув її вереск.

Джилмен не знав напевне, чи убив стару відьму — вона лишилася лежати там, де впала. Він повернувся до столу і мало не збожеволів — Бурий Дженкін, маючи сильні і спритні лапи, не марнував часу, поки відьма намагалася задушити Джилмена. Зусилля Волтера були марними — те, що не зробив гострий ніж, зробили жовті ікла, прокусивши маленьку руку, і чаша з підлоги повернулася на стіл, тепер вона була наповнена кров’ю і стояла біля непорушного крихітного тільця.

У своєму видінні безмежно далеко Джилмен чув диявольські ритми літургії Шабашу і знав, що десь там має бути Чорний чоловік. Плутані спогади змішалися з математичними формулами, і Джилмен сподівався, що з його підсвідомості не стерлися потрібні кути і він повернеться до нормального світу — вперше самостійно, без сторонньої допомоги; Волтер точно знав, що перебуває у забитій частині горища над своєю кімнатою, але не був певен, що зуміє пробитися через підлогу або давно закладені двері. До того ж, чи не перейде він просто з примарної кімнатки до примарного ж будинку — викривленої подоби справжнього, до котрого він прагне повернутись? Після усього пережитого навряд чи Джилмен був спроможний відрізнити видіння від реальності.

Було страшно долати темні безодні, що вібрували від диких ритмів Вальпургієвої ночі, де йому доведеться почути те колись притишене пульсування космосу, якого він так боявся. Навіть тепер Джилмен відчував жахливу низьку вібрацію, ритм якої знав надто добре. Під час шабашу ритм завжди посилюється і сягає інших світів, аби прикликати утаємничених на загадкові ритуали. Чи не половина наспівів шабашу заснована на цих випадково почутих пульсаціях, чия безмежна космічна повнота непідвладна людському вуху. А ще Джилмен не знав, чи може він довірити інстинкту переміщення у потрібне місце. Як він може знати, що не опиниться на схилі залитого зеленим світлом пагорба, на далекій планеті, на мозаїчній терасі над містом монстрів з мацаками десь поза межами галактики, або у чорних спіральних вихорах на краю порожнечі Хаосу, де панує безжальний султан демонів Азатот?

Саме тоді, коли Джилмен наважився зробити стрибок у простір, фіолетове світло згасло, і він опинився у цілковитій темряві. Для відьми — старої Кезаї — Нагаб — це мало означати смерть. І тут йому здалося, що до віддаленого співу шабашу і вищання Бурого Дженкіна у темряві внизу додалося нове, ще несамовитіше завивання. Джо Мазуревич — його молитви проти Повзучого Хаосу перетворилися на нестямний переможний вереск — насмішкувата реальність влилася у вир хворобливого сну — Йя! Шуб-Ніґґурат! Козел з Тисячею Молодих…

Джилмена знайшли задовго до сходу сонця на підлозі горішньої кімнати з незвичайними кутами: нелюдський зойк підняв на ноги Дероше, Чойнського, Домбровського і Мазуревича, розбудив навіть Елвуда, що спав мертвим сном у себе в кріслі. Джилмен був живий і лежав на підлозі непритомний із широко розплющеними очима. У нього на шиї були сліди чиїхось безжальних пальців, а на лівій гомілці — слід глибокого укусу щура, одяг геть розхристаний, розп’яття Джо зникло. Елвуд тремтів і боявся навіть думати, у що вилилася сновидність його друга цього разу. Мазуревич був приголомшений «знаменням», яке, за його словами, побачив у відповідь на свої молитви, і почав ревно хреститися, коли почув метушню і писк пацюків за похилою стіною.

Коли Джилмена уклали на кушетку в кімнаті Елвуда, то викликали доктора Малковського, місцевого лікаря, який не плескатиме язиком, коли не слід. Він зробив Волтеру два уколи, той притих і наче задрімав. Протягом дня юнак подеколи приходив до тями і плутано нашіптував Елвуду свої останні сни. Процес одужання проходив тяжко, і з самого початку стала очевидною нова біда.

Джилмен, чий слух ще донедавна був надзвичайно гострим, тепер геть оглух. Спішно викликаний вдруге доктор Малковський пояснив Елвуду, що обидві барабанні перетинки Джилмена лопнули, наче під впливом звуку такої інтенсивності, яку годі уявити, а тим паче — витримати. Як подібний звук міг лунати впродовж кількох останніх годин і не підняти на ноги всю долину Міскатоніка, не міг сказати навіть такий добрий фахівець, як лікар Малковський.

Хоча Елвуд спілкувався з Джилменом тільки записками, їм вдалося порозумітися. Обидва не знали, як поставитись до цієї сумнівної справи, і вирішили, що буде краще не думати про неї взагалі; втім, обоє погодилися, що варто якомога швидше покинути цей проклятий будинок. Вечірні газети вийшли з розповідями про те, як удосвіта поліція розігнала загадкове збіговисько у долині Медоу-Гілл; згадали також,