Читати книгу - "Академія на пагорбі: Едельвейс. Частина 1, Владі Вал"

Едельвейс не могла заснути. Вона лежала в своїй кімнаті, втупившись у стелю, а її серце калатало так, ніби намагалося вирватися з грудей. Подих був важким, у горлі стояв клубок. Думки про бал не залишали її.

Вона танцювала з Кіроном. Їхні руки з’єдналися, їхні погляди переплелися, і в той момент їй здавалося, що світ завмер. Вона відчувала його тепло, чула його дихання. Вона була готова. Готова відпустити страхи, дозволити собі почувати. Готова зробити крок у невідоме…

Але все зруйнувалося.

Кірон поцілував Софі. Його колишню. Едельвейс відчула, як всередині щось ламається. Вона не могла збагнути. Чому? Він сам дивився на неї так, ніби вона - весь його світ. Але після розмови зі своїм братом…

Її груди стисло болем. Вона більше не могла терпіти.

Різко підвівшись, вона натягнула сорочку та штани, вибігла з кімнати, не турбуючись про тишу нічного замку. Її босі ноги швидко несли її коридорами, поки вона не опинилася у внутрішньому дворі.

Холодне повітря огорнуло її, але вона не помічала. Вона бігла вперед, не думаючи, куди. Її серце билося так боляче, що хотілося кричати.

«Чому він так зробив? Чому?»

Подих збивався, сльози пекли очі, але вона не зупинялася.

«Я ж… була готова… Я ж…»

Крок. Ще один. Ще… Раптом ноги зрадили. Вона впала на вологу землю, сперлася на руки, намагаючись вловити повітря.

А потім… відпустила.

Сльози хлинули з очей. Вона більше не могла їх стримувати. Вона схлипувала, тремтіла, стискаючи землю пальцями. Біль захльостував її цілком, немов чорна хвиля. Навколо задощило. Маленькі краплі падали на її руки, змішувалися зі сльозами, пронизували сорочку до шкіри. Дощ був тихим, але невблаганним - як її біль.

Вона не знала, що робити. Не знала, як жити далі. Вона просто лежала на холодній землі, і плакала. Холодна земля під її пальцями здавалася такою реальною. Вологою, сирою, живою.

Едельвейс перевернулася на спину, розкинула руки, дозволяючи дощу падати на обличчя. Краплі стікали по щоках, охолоджували гарячу шкіру. Вона заплющила очі.

Вона хотіла зникнути. Злитись із ніччю, з дощем, з вітром, що проникав крізь її мокрий одяг.

«Хай ця ніч забере мій біль…»

Вона вдихнула глибоко, намагаючись відчути магію навколо. І стихія відгукнулася одразу, ніби чекала цього. Кожна крапля дощу була частиною неї, кожен порив вітру був її подихом. Вона була дощем. Вона була небом. Вона була бурею. Її очі розплющилися - і в них спалахнуло рожеве світло. Не просто відблиск - справжнє сяйво. М'яке, але пульсуюче. Немов зсередини в ній розквітало щось забуте й потужне.

Магія прорвала всі її стримування. Її очі світилися насиченим рожевим, немов віддзеркалювали її серце, розбите і палке водночас. Дощ навколо перетворився на зливу, вітер закрутив листя в шаленому танці. Світ ніби схилився перед її болем.

Але навіть це не зцілювало. Біль залишався. Глибокий. Справжній. Не тільки через поцілунок. А через себе. Через свої почуття. Через те, що вперше за довгий час дозволила собі бути слабкою. Дозволила собі відчувати. Вона дозволила собі повірити в щось більше. Повірити в некроманта доброї душі.

КІНЕЦЬ