Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

Там нікого не було. Він спустився до переправи. Поки Ґлентон дивився на річку, до нього на берег зліз лікар, схопив його за ногу і почав благати і беззмістовно бубоніти. Брудний і розпатланий, він уже декілька тижнів не дбав про свій вигляд, лікар смикав Ґлентона за штанину, вказуючи на укріплення на пагорбі. Та людина, повторював він. Та людина.

Ґлентон вийняв ногу зі стремена і відштовхнув лікаря, розвернув коня і знову поїхав на пагорб. На узвишші на тлі вечірнього сонця було видно силует судді, він скидався на великого лисого архимандрита. Суддя закутався в якусь мантію, що вільно розвівалася, а під нею був голий. З кам’яного сховища вийшов чорний Джексон, одягнений у щось схоже, і став поруч із суддею. Ґлентон знову перетнув гребінь пагорба і поїхав до свого помешкання.

Усю ніч над водою лунали переривчасті постріли, сміх і п’яна лайка. Коли зайнявся день, із укріплення ніхто не вийшов. Пором стояв біля причалу, на іншому березі до переправи підійшов якийсь чоловік, засурмив у ріг, почекав і пішов назад.

Пором не працював цілий день. Увечері знову почалися пиятика та гуляння, а зойки дівчат по воді долинали до того берега, де подорожні юрмилися у своєму таборі. Хтось дав ідіоту віскі, змішаного із сарсапарилою[244], і тепер ця істота, яка ледь могла ходити, почала танцювати перед вогнем, стрибаючи, як мавпа, рухаючись вельми урочисто і цмокаючи мокрими губами.

На світанку чорношкірий вийшов до переправи, щоб помочитися у річку. Шаланди лежали на березі трохи нижче за течією, їхнє дощате дно десь на 10 сантиметрів було вкрите водою з піском. Джексон підхопив поли вбрання і встав на сидіння для веслярів, утримуючи рівновагу. Вода по дошках одразу ж ринула до нього. Він задивився вдалину. Сонце ще не зійшло, і над водою низько клубочився туман. Нижче із верболозу випливли на річку качки. Вони покружляли у воді, що нуртувала, а потім, затріпотівши крилами, полетіли через річку, зробили коло і полинули вгору за течією. На дні шаланди лежала дрібна монета. Певно, її під язиком ховав один із пасажирів. Чорношкірий нахилився і взяв її. Потім випростався, витер з неї піщинки і підняв угору, і тоді ж довга стріла з тростини пробила йому верхню частину живота, пролетіла далі і впала у річку далеко за ним, занурилася у воду, потім зринула на поверхню, закрутилася і попливла за течією.

Він різко обернувся, і вбрання обліпило його тіло. Затиснувши поранення однією рукою, він другою нишпорив у складках тканини в пошуках зброї, якої там не було, не було там. Друга стріла пролетіла ліворуч, але наступні дві вже в нього влучили, швидко прохромивши йому груди та пах. Вони були завдовжки десь метр двадцять і злегка здіймалися від його рухів, наче церемоніальні жезли, він схопився за стегно, з якого на древко бризнула темна артеріальна кров, зробив крок до берега і боком завалився у річку.

Там було неглибоко, і він кволо силкувався підвестися, коли перший юма стрибнув на шаланду. Повністю голий, волосся пофарбоване в помаранчевий колір, обличчя розмальоване чорним із кармазиновою лінією, що розділяла його лице від «мису вдови» до підборіддя. Він двічі тупнув по дошках і замахав руками, наче дикий тауматург[245] із атавістичного дійства, а тоді схопив чорношкірого за його вбрання, підняв з почервонілої води і розтрощив йому голову бойовою палицею.

Хтось верхи, хтось пішки, усі з луками та палицями, обличчя зачорнені чи бліді від білила, а волосся змащене глиною — всі вони юрбою кинулися на пагорб до укріплень, де спали американці. Спочатку вдерлися в помешкання Лінкольна. А коли вийшли звідти за декілька хвилин, один тримав за волосся голову лікаря, з якої крапала кров, а інші по сухій глині тягнули за собою головним вестибюлем його пса зі зв’язаною мордою, той борсався й опирався. Вони ввійшли до вікіапу з вербових палиць і брезенту й убили Ґанна, Вілсона і Гендерсона Сміта, одного за одним, коли ті, досі п’яні, схоплювалися, індіанці рухалися між необроблених низьких стін у цілковитій тиші, і фарба, лой та кров блищали в смугах світла там, де сонце, що нині сходило, торкалося височини.

Коли вони ввійшли до кімнати Ґлентона, той підскочив, дико роззираючись. Всю його глиняну кімнатку займало мідне ліжко, привласнене в якоїсь сім’ї переселенців, і тепер він сидів на ньому, як розпусний феодальний барон, а його багата колекція зброї звисала зі стовпчиків по кутках. Волохатий Кінь видерся до нього просто на ліжко й став там, чекаючи, поки один із учасників трибуналу з-поміж його супроводу подасть йому з правого боку звичайну сокиру з горіховим топорищем із вирізьбленими язичницькими візерунками, прикрашену пір’ям хижих птахів. Ґлентон сплюнув.

Давай рубай, гад червонопикий, сказав він, і старий індіанець заніс свою сокиру і розколов голову Джона Джоела Ґлентона до самого дихала.

Увійшовши до помешкання судді, вони побачили ідіота і дівчинку років дванадцяти, які, зіщулившись, лежали на підлозі голі. За ними, теж голий, стояв суддя. Він тримав бронзовий ствол гаубиці, націлений на індіанців. На підлозі стояв дерев’яний лафет, кріплення якого були погнуті та вирвані зі стійок. Суддя тримав гармату під пахвою, а в другій руці стискав димливу сигару, просто над запалювальним отвором. Юма, падаючи один на одного, посунули назад, а суддя встромив сигару до рота, схопив свій сак, переступив поріг, задкуючи, пройшов повз індіанців і спустився по насипу. Ідіот, що ледь сягав судді до пояса, притискався до нього, і разом вони дійшли до лісу біля підніжжя пагорба, а потім зникли з очей.

Дикуни розклали велике вогнище на пагорбі й покидали туди меблі й різні пожитки з помешкань білих, а потім підняли тіло Ґлентона на плечі, наче забитого войовника, і закинули його у полум’я. До трупа прив’язали його собаку, наче це було саті[246], той вив, поки його із тріскотом затягувало за Ґлентоном, і вони разом зникли у клубах диму від зелених гілок. Лікаря