Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

притягнули за ноги, підняли і кинули у вогнище, його мастифа також спалили. Борсаючись, пес сповз з іншого боку, мабуть, ремінці, якими його прив’язали, перегоріли, і він, димлячись, поповз від багаття, обгорілий і сліпий, але його лопатою закинули назад. Інші тіла, загалом вісім, звалили на вогнище, де вони шипіли і смерділи, поки густий дим клубочився над річкою. Голову лікаря насадили на палю і якийсь час носили, але зрештою і її кинули у полум’я. Розклавши на глині зброю й одяг, юма ділили їх між собою, а також золото та срібло з порубаної та розколотої скрині, яку вони витягнули надвір. Усе інше звалили купою у полум’я, сонце зійшло і виблискувало на їхніх яскраво пофарбованих обличчях, а вони сиділи на землі, кожен із новим майном перед собою, і дивилися у вогонь, курили свої люльки, наче якась розмальована трупа мімів, яка нещодавно зібралася в цій закутині, далеко від міст і різного наброду, що тюкав до неї з-за димних вогнів рампи, юма ніби розмірковували про прийдешні міста, скупі фанфари сурм та барабанів і грубі дошки, на яких була записана їхня доля, бо ці люди були не меншою мірою, ніж їхні вороги, підневільні та зв’язані угодами, і вони бачили прообраз власного скону в обвуглених черепах своїх недругів, таких яскраво розпечених, наче кров серед вуглин.

XX

Втеча — У пустелю — Юма переслідують — Оборона — Аламо Мучо — Ще один утікач — Відсіч — Довге виряджання — Нічні багаття — Суддя живий — Торги в пустелі — Як священник став виправдовувати вбивства — Вирушити далі — Ще одна зустріч — Каррісо-Крік — Напад — Серед кісток — Серйозна гра — Екзорцизм — Тобіна поранено — Порада — Забій коней — Суддя про цивільні правопорушення — Ще одна втеча, ще одна пустеля.

Тоудвайн і малюк, відстрілюючись, продиралися вгору за течією крізь прибережну папороть, а навколо них в очереті стукотіли стріли. Вони проминули верболіз, видерлися на дюни, спустилися на той бік і знову були помітні, дві темні постаті, що стражденно долали пісок, то підтюпцем, то зігнувшись додолу, і звук револьверних пострілів на відкритому просторі був плаский і глухий. Чотири юма, які вийшли на гребінь дюни, їх не переслідували, а радше відзначили напрямок, у якому ті простують, і повернули назад.

У малюка з ноги стриміла стріла, яка дістала кістки. Він зупинився, сів і зламав древко за сантиметрів десять від рани, а тоді підвівся, і вони пішли далі. Зупинилися на гребені узвишшя й озирнулися. Юма вже пішли з дюн, і лише дим темною смугою здіймався з-поміж скель на стрімкому березі річки. На заході були самі хвилясті піщані пагорби, де людина могла сховатися, але не від сонця, і тільки вітер міг стерти її сліди.

Можеш іти? запитав Тоудвайн.

Інших варіантів нема.

У тебе багато води?

Небагато.

Що хочеш робити?

Не знаю.

Можна повернутися до річки й там залягти, запропонував Тоудвайн.

І що далі?

Він подивився на форт, потім на зламане древко в нозі малюка і на кров, яка звідти сочилася. Хочеш спробувати її витягнути?

Ні.

А що хочеш?

Іти.

Вони дещо змінили курс і пішли слідом, який лишили валки фургонів, і йшли ним цілий день до вечора. До темряви вони вже випили всю свою воду і брели далі під повільним колесом зірок, а потім заснули, тремтячи серед дюн, а на світанку підвелися і знову рушили в дорогу. Поранена нога заклякла, і малюк шкутильгав за побратимом, використовуючи шматок дишля як милицю, і вже двічі сказав Тоудвайну йти самому, але той не захотів. Ближче до опівдня показалися аборигени.

Вони спостерігали за тим, як індіанці збиралися на тремтливому спаді обрію на сході, ніби лиховісні маріонетки. Вони були без коней і, видавалося, бігли підтюпцем, бо вже за годину почали закидати їх стрілами.

Утікачі рухалися далі, малюк — зі револьвером напоготові, йдучи і пригинаючись від стріл, які падали із сонця й у всю довж блищали на тлі блідого неба, потім ракурс змінювався і вони зменшувалися, тріпочучи, як очерет, а тоді раптово, тремтячи, завмирали в землі.

Кривавий меридіан / 421

Вони переламували древка, щоб стріли не використали повторно, і брели по піску бочком, наче краби, доки стріли не почали прилітати так щільно й так зблизька, що їм довелося дати бій. Малюк упав на лікті, звів курок і націлився. Юма, що були десь за сто метрів, здійняли крик, а Тоудвайн став біля малюка на коліно. Зброя смикнулася, і сірий дим нерухомо завис у повітрі, а один із дикунів провалився, як актор у сценічний люк. Малюк знову звів курок, але Тоудвайн, поглянувши на нього, поклав руку на ствол, малюк відпустив курок, а тоді сів і зарядив порожню камору, підвівся, взяв свою милицю, і вони рушили далі. Позаду на рівнині вони почули тихий гомін аборигенів, які скупчилися біля підстреленого.

Цілий день розмальована орда наступала їм на п’яти. Вони не пили води вже двадцять чотири години, безплідна фреска піску і неба почала мерехтіти та пливти, а з піщуги перед ними періодично витикалися навкіс стріли, наче чубаті стебла пустельних рослин-мутантів, що сердито розросталися в тутешньому сухому повітрі. Вони не зупинялися. Коли дійшли до колодязя в Аламо Мучо, сонце вже стояло низько, а на краю водойми сиділа якась фігура. Вона підвелася і завмерла, викривлена в тремтливій лінзі цього світу, а потім простягла руку, вітаючись чи попереджаючи, чого вони ніяк не могли знати. Прикривши очі, вони покульгали далі, і фігура біля колодязя покликала їх. Виявилося, що це колишній священник Тобін.

Він був сам і без зброї. Скільки вас? запитав Тобін.

Скільки бачиш, відповів Тоудвайн.

Решта всі загинули? Ґлентон? Суддя?

Вони не відповіли. Сповзли на дно колодязя, де було сантиметрів десять води, стали на коліна і почали пити.