Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

любові, дозволивши собі оминути власний страх та гнів, аби прийняти та любити його, я змогла показати йому дещо, чого не могли показати ні його коричнева сорочка, ні коричневі чоботи — достовірний образ його значимості. Залишивши того дня мій офіс, він нічого не дізнався про моє минуле. Але він дізнався про альтернативу ненависті та упередженню і більше не говорив про вбивство, він показав мені свою ласкаву посмішку. А я взяла на себе обов’язок не продовжувати ні ворожнечі, ні звинувачень, не підкорятися ненависті, не казати «це для мене занадто».

Тепер, напередодні мого повернення до в’язниці, я нагадую собі, що кожне з нас має всередині Адольфа Гітлера та Коррі тен Бум. У нас є ненависть та любов. Кому ми простягнемо руку — внутрішньому Гітлерові чи внутрішній тен Бум, — залежить від нас.

Зранку ми викликаємо таксі, що за годину доправить нас до Аушвіцу. Бела розпитує водія про родину та дітей. Я роздивляюся краєвиди, яких не бачила тоді, у шістнадцять, коли їхала до Аушвіцу в темному вагоні для худоби. Ферми, села, зелень. Життя триває, як і завжди тривало навколо нас, поки ми були тут ув’язнені.

Водій висаджує нас, і ми з Белою знову наодинці, стоїмо перед моєю колишньою в’язницею. Бачимо загрозливий кований напис: «ARBEIT MACHT FREI» — робота звільняє. Ноги трусяться від цього видовища, в пам’яті постає надія, яку татові подарували ці слова. «Ми попрацюємо до кінця війни, — думав він. — Це триватиме недовго, а потім ми будемо вільні». Arbeit Macht Frei. Ці слова заспокоювали нас, доки двері газової камери не зачинилися за тими, кого ми любили, доки панікувати вже не стало марно. І незабаром ці слова стали щоденною, щогодинною іронією, бо ніщо в цьому місті не могло зробити нас вільними. Смерть була єдиним виходом. І навіть думка про свободу стала ще однією формою безвиході.

Трава навколо пишна. Дерева вбрані в листя. Небо затягнуте хмарами кольору кості, а під ним споруди, зведені людськими руками, навіть ті, що вже зруйновані, панують над краєвидом. Кілометри й кілометри безжальної огорожі. Неосяжний простір побитих часом та війною кам’яних бараків та голих прямокутних латок, де колись стояли споруди. Похмурі горизонтальні лінії — бараків, паркану, вежі — рівні та впорядковані, але в цій геометрії немає життя. Це геометрія систематичних катувань та вбивств. Математично прораховане знищення. І тут я знову відзначаю дещо, одну річ, що переслідувала мене впродовж пекельних місяців, коли це місце було моїм домом, — я не бачу і не чую жодної пташки. Птахи не живуть тут. Навіть тепер. Небо сіріше без їхніх крил, а тиша глибша без їхнього співу.

Збираються туристи. Наша екскурсія розпочинається. Ми йдемо невеликою групою з восьми чи десяти людей. Неосяжність розчавлює. Я відчуваю це в нашій скутості, у тому, як перехоплює нам дихання. Неможливо усвідомити нещадність жахіть, що сталися тут. Я була тут, поки палали вогнища, я прокидалася, працювала і лягала спати, відчуваючи сморід спалених трупів, та навіть я не можу це осягнути. Мозок намагається усвідомити цифри, намагається розібратися у заплутаному скупчені речей, зібраних та виставлених на огляд для відвідувачів — валізи, відібрані в тих, кого відправили на смерть; миски, тарілки та чашки; тисячі й тисячі пар окулярів, скупчених у величезний клубок, схожий на сюрреалістичне перекотиполе. Дитячий одяг, зв’язаний люблячими руками для немовлят, які так ніколи і не стали дітьми, чоловіками чи жінками. Двадцятиметровий скляний ящик, до верху набитий людським волоссям. Рахуємо: 4700 трупів спалено в кожній печі, 75 000 знищених поляків, 21 000 ромів, 15 000 громадян Радянського Союзу. Цифри лише збільшуються. Ми можемо скласти рівняння, математично змалювати, як понад мільйон людей було вбито в Аушвіці. А потім додати цю цифру до списку вбитих у тисячах інших таборах смерті по всій Європі за часів моєї юності, до трупів, скинутих в рови чи ріки ще до того, як вони дісталися таборів смерті. Але не існує такого рівняння, яке могло хоч би як приблизно підсумувати наслідки такої суцільної згуби. Не існує мови, якою можна пояснити методичну нелюдськість рукотворної фабрики смерті. Більше мільйона людей було знищено саме тут, на місці, де я стою. Це найбільший цвинтар у світі. І серед десятків, сотень, тисяч, мільйонів мертвих, серед всіх володінь, спочатку відібраних, а потім силою звільнених, серед кілометрів цеглин та паркану виділяється інша цифра — цифра нуль. Тут, на найбільшому цвинтарі у світі, немає жодної могильної плити. Лише порожні місця, де раніше стояли крематорії та газові камери, що поспіхом були знищені нацистами перед звільненням. Голі клаптики землі, де померли мої батьки.

Ми завершуємо екскурсію у чоловічому таборі. Я все ще маю піти до жіночої частини, до Біркенау. Саме для цього я тут. Бела питає, чи хочу я, аби він пішов зі мною, але я хитаю головою. Цю останню частину подорожі я маю здолати сама.

Я залишаю Белу під вхідною брамою і повертаюся до минулого. З гучномовців лунає музика — урочисті звуки, що контрастують з похмурим краєвидом. «От бачиш, — каже тато, — це місце не може бути жахливим. Ми трохи попрацюємо тут, доки не скінчиться війна». Це тимчасово. Ми це переживемо. Він стає до своєї черги та махає мені рукою. Чи махаю я йому у відповідь? О, пам’яте, скажи мені, що я помахала татові перед тим, як він помер.

Моя мама бере мене під лікоть. Ми йдемо пліч-о-пліч.

— Застібни пальто, — каже вона, — вирівняй спину.

Я знову всередині картини, що більшу частину мого життя стояла перед моїм внутрішнім уважним поглядом: три голодні жінки у вовняних пальтах, руки поєднані, стоять на пустирі. Моя мама. Моя сестра. Я. На мені сіре пальто, що я вбрала того передсвітанкового квітневого ранку, я худа та пласкогруда, волосся заховане під шарф. Мама знову бурчить, аби я вирівняла спину.

— Ти жінка, а не дитина, — каже вона. Для її бурчання є важлива причина. Вона хоче, аби я виглядала на свої шістнадцять. Моє життя залежить від цього.

Та я все одно ніколи в житті не відпущу маминої руки. Охоронці штрикають та штовхають. Ми по сантиметру рухаємося у черзі. Попереду я бачу важкі очі Менґеле та щілину між зубами, коли він посміхається. Він диригує. Він охочий господар.

— Чи є хтось хворий? — привітно питає