Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це наш останній шанс. Обмінятися словами, розділити тишу. Обійнятися. Цього разу я вже знаю, що це кінець. Та мені все одно чогось бракує. Я просто хочу, аби мама обернулася до мене. Аби заспокоїла. Аби подивилася на мене і ніколи не відверталася. Чого я хочу від неї, чого я так прагну, якої неможливої речі я так жадаю?
Наша черга. Доктор Менґеле підводить свій палець.
— Вона твоя мама чи сестра? — питає він.
Я міцніше стискаю мамину руку, Маґда тримає її з другого боку. Хоч жодна з нас не розуміє значення напрямків ліворуч чи праворуч, моя мама інтуїтивно відчула, що я маю виглядати на свій вік чи старшою, що я маю виглядати достатньо дорослою, аби лишитися живою після першої селекційної черги. Її волосся сиве, але обличчя таке ж гладеньке, як і моє. Вона могла зійти за сестру. Але я не розмірковую над тим, яке слово може її захистити — «мама» чи «сестра». Я не думаю взагалі. Лише відчуваю кожну свою клітинку, що любить її, що потребує її. Вона моя мама, моя мама, моя єдина на світі мама. І я кажу слово, яке всю решту життя я намагалася витіснити зі своєї свідомості, слово, яке я не дозволяла собі згадувати до сьогодні.
— Мама, — кажу я.
Щойно це слово вилітає з мого рота, я хочу негайно запхати його назад у горло. Я зрозуміла, надто пізно, значення цього запитання. Вона твоя мама чи сестра? «Сестра! Сестра! Сестра!» — хочу кричати. Менґеле вказує мамі ліворуч. Вона прямує за дітьми та старими, за вагітними жінками, за матерями, що тримають на руках немовлят. Я піду за нею. Я не випущу її з поля зору. Я кидаюся бігти за мамою, але Менґеле хапає мене за плече.
— Ти дуже скоро побачиш свою маму, — каже він та штовхає праворуч. До Маґди. До іншого боку. До життя.
— Мамо! — кличу я. Тепер ми роз’єднані і в пам’яті, як були у житті, але я не дозволю спогадам стати черговим глухим кутом.
— Мамо, — кричу я. Мені мало бачити її потилицю. Я мушу побачити її обличчя, цілком обернене до мене.
Вона обертається подивитися на мене. Вона — острів нерухомого спокою в потоці приречених. Я відчуваю її сяйво, красу, що її вона ховала під журбою та розпачем і яка була більше ніж красою. Вона бачить, що я дивлюся на неї. Вона усміхається. Ледве помітною усмішкою. Сумною усмішкою.
— Я мала сказати «сестра»! Чому я не сказала «сестра»? — кричу я до неї крізь роки, молю її прощення. Гадаю, саме за цим я повернулася до Аушвіцу. Аби почути від неї, що я зробила все, що могла, знаючи те, що знала. Що я зробила правильний вибір.
Але вона не може цього сказати, а якби й могла, я б їй не повірила. Я можу простити нацистів, але як я можу простити себе? Я би знову прожила кожну селекційну чергу, кожний душ, кожну морозяну ніч та смертельну перекличку, кожну химерну страву, кожний вдих задимленого повітря, кожну мить, коли я була одною ногою в могилі чи хотіла померти, якби я лише могла знову прожити цю мить, цю мить і ще попередню, коли я могла зробити інший вибір, коли я могла дати іншу відповідь на запитання Менґеле. Коли я могла зберегти, хоч на день, життя моєї мами.
Мама повертається та йде геть. Я спостерігаю, як її сіре пальто, похилі плечі, волосся, зібране та блискуче, віддаляються від мене. Бачу, як вона йде з іншими жінками та дітьми, прямує до роздягалень, де вони скинуть свій одяг, де вона зніме пальто, у якому досі схований Кларин послід, де їм скажуть запам’ятати номер гачка, на якому вони залишили свої речі, наче вони ще повернуться до цієї сукні, до цього пальта, до тієї пари черевиків. Моя мама стоятиме оголена разом з іншими матерями, бабусями, молодими жінками з немовлятами на руках та з дітьми тих матерів, яким було наказано йти праворуч, ставати в чергу, до якої приєдналися і ми з Маґдою. Вона чергою за іншими жінками спуститься сходами до кімнати з душовими голівками на стінах, до якої заштовхуватимуть усе більше й більше жінок, доки там не стане важко дихати від поту, сліз, відлуння плачу переляканих жінок і дітей. Чи помітить вона маленькі квадратні віконця на стелі, через які охоронці пустять отруту? Як довго вона розумітиме, що помирає? Чи вистачить їй часу подумати про мене, Маґду та Клару? Про тата? Чи вистачить їй часу помолитися своїй мамі? Чи вистачить їй часу відчути гнів на мене за те слово, що за одну стрімку секунду відправило її на смерть?
Якби я знала, що мама може померти того дня, я б сказала інше слово. Чи взагалі нічого. Я могла б піти до душових та померти разом із нею. Я могла б зробити щось інше. Я могла б зробити ще щось. Я переконана.
Однак. (Це «однак» відчиняється, як двері.) Як легко життя може перетворитися на молебень провини та каяття, на пісню, що лунає з одним і тим же приспівом, з неможливістю простити собі. Як легко життя, яке ми не прожили, стає єдиним, якого ми воліємо. Як легко нас можна спокусити фантазією, що ми маємо вплив, що ми хоч колись мали вплив, що все, що ми могли або мали зробити чи сказати, якби ми лише зробили чи сказали це, могло б зцілити біль, стерти страждання, повернути втрачене. Як легко ми можемо вчепитися — звеличити — за той вибір, який гадаємо, що могли чи мусили зробити.
Чи могла я врятувати маму? Можливо. І я житиму все своє життя з цією ймовірністю. І я запекло каратиму себе за те, що зробила хибний вибір. Це моє право. Або я можу визнати, що важливішим є не той вибір, що я зробила, коли була голодна та налякана, коли була оточена собаками, рушницями та невідомістю, коли мені було шістнадцять, а той, який я роблю зараз. Вибір прийняти себе такою, яка я є, — людиною, недосконалою. І вибір взяти на себе відповідальність за власне щастя. Пробачити собі недоліки та повернути невинність. Припинити запитувати себе,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибір, Едіт Єва Егер», після закриття браузера.