Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Розділ 31

__________________________________

Коли я згадала все, що сталось зі мною в іншому світі, то не могла збагнути, як взагалі таке можна було забути. Як можна забути Алана?  Що з ним сталось? Останній спогад про нього, це коли він штовхнув мене у воду, а поруч був душоїд, який вже заносив кігтисту лапу для удару. Він залишився там, чи все ж зміг повернутись у наш світ? Я непокоїлась по будь-якому з цих приводів і навіть не знала, що мені робити. В мене не було його номера телефону, щоб подзвонити і дізнатись, що мене непокоїть, а навіть якби був, хто б відповів на тому кінці слухавки? Мені треба було їхати до Італії, в Мілан, і бажано відразу ж… але хто мене відпустить? 

Так стрімко, як я вискочила з лікарні, так же швидко і повернулась, не встигнувши хоч кудись добігти. Але тепер мені потрібні були не тільки вправи, а дозвіл лікаря, на подорожі, адже зараз, це не так легко зробити, я не могла просто сісти на літак, а через декілька годин бути в Мілані. Ні, мені потрібно було доїхати до Польщі, а далі вже хоч літак, хоч будь що інше, але, все одно, дорога може сильно втомлювати, тому лікар мені конче необхідний, зі своїм клятим дозволом. А коли він потрібен, його ж ніколи не можливо знайти. Тому довелось все ж позайматись вправами, під час яких, думки мої блукали деінде, і точно не там де зараз потрібні були. 

– Мені терміново треба до Італії! – почала я з головного. 

– Це ще що за новина?  – лікар здивувався моєму запитанню, і я його не звинувачую в цьому. – Ви ж розумієте, що ще проходите реабілітацію, а подорож до Італії це не близька дорога?

– Я розумію, але мені треба відпочити подалі від війни, а там в мене є друзі, – довелось йому збрехати, навіщо мені треба їхати так далеко, щойно я встала на ноги. А це єдине розумне пояснення, до якого я додумалась. – Відпочинок, без нервів, вибухів і думок, що новий день може не настати. Це саме те, що мені зараз потрібно, чи не так, лікарю? –  це краще, ніж якщо б я сказала, що хочу навідати чоловіка, з якими ми зустрілись, поки я лежала в комі. Бо тоді б до мене інший наряд викликали, що б перевірити, чи при своєму я розумі, взагалі.  

– Гаразд, – зітхнув він і поглянув на мене поверх масивних окулярів. – Зараз випишу вам справку, що ви можете не приходити на огляд і тренування певний час, але по поверненню, ви обов’язково повинні приїхали до лікарні, – він дав дозвіл, і я в піднесеному настрої  перебудувала свій маршрут, і поїхала до офісу, щоб тепер все залагодити там, бо хоч я і на лікарняному, мені не так легко залишити зараз країну, треба все юридично залагодити. 

На роботі всі були раді мене бачити, хоча причина мого візиту їх здивувала ще більше, вирішити все вдалось ще простіше, ніж з лікарем. Бо всі були раді чути, що я нарешті їду відпочити. Вони взяли з мене обіцянку, що після відпочинку, я почну працювати з новими силами і світлими ідеями. Хоча більше виглядало так, що це я їм умову поставила, відстрочити мій вихід за рахунок відпустки. Колеги дійсно вирішили, що я запрацювалась, і тому під колеса стрибнула. Тепер хочуть, щоб я нарешті, як слід відпочила, перш ніж дійсно повернутись до роботи, і це на краще. Я онлайн придивилась собі квитки на поїзд і літак, в один бік, бо не знала як складуться обставини і коли повернусь, вирішивши, що всі проблеми будуть вирішуватись по мірі їх надходження. А спочатку треба було зрозуміти, чи не хоче зі мною поїхати мама, відпочити, провітритись, погуляти, а для цього з нею треба зустрітись особисто, не люблю такі розмови проводити телефоном.

Коли мене виписали з лікарні, мама знову повернулась жити до себе, хоч і навідувалась до мене час від часу, бо прикипіла до мого песика, та і рада бачити мене при тямі.  Тому зараз я поїхала до неї додому.

– Привіт, мам, – гукнула я заходячи в квартиру.

– Мел? Це ти? – відгукнулась вона з кухні, де бубонів телевізор.

– Так. А хто ж ще може зайти до тебе в квартиру без запрошення!?

– Ти прийшла вимудровувати? – зиркнула вона на мене з-за холодильника, пока я роззувалась в коридорі. – Їсти будеш? Я якраз зелений борщ доварюю, в холодильнику є пюрешка і відбивні, а ще салатик.

– Мам, ну в тебе як в ресторані, вибірна будь-який смак, – посміхнулась я, вдихаючи смачні аромати, які заполонили квартиру. 

– Ну так що?

– Я так розумію, ти мене не слухатимеш, поки я не поїм? Ти мене береш в харчові заручники? – засміялась я. 

– Аякже! – підтвердила вона, посміхаючись у відповідь.

– Тоді дочекаюсь борща. 

– То, чим зобов’язана твоїй появі? – сіла вона на велюровий рожевий стілець з Jysk, навпроти мене, і уважно подивилась. Мама мене знала краще за всіх, я рідко приходжу не попередивши, що зайду, а зараз саме так і вчинила, тому вона запідозрила щось неладне.

– Нічого особливого, не хочеш поїхати зі мною і Булочкою в Мілан?

– Що? – здивувалась вона. – Коли?

– Післязавтра. Ну, потяг з Харкова до Хелму їздить через день, а сьогодні вже не встигли, тому найближчий буде післязавтра. А далі літаком вже.

– Дівчинко моя, а ти з головою дружиш? – вона поставила руки ліктями на стіл і склавши разом долоні, підперла ними підборіддя і серйозно на мене дивилась.