Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

– А що не так? – не зовсім зрозуміла я.

– А чого тебе туди несе? 

– Тобі офіційну версію чи реальну?

– Ти мене заінтригувала! – здивувалась вона. – Кажи обидві, щоб я знала з якої діри тебе витягувати, якщо щось станеться.

– Мама, ти найкраща, – засміялась я. – Робоча версія це – я їді туди, щоб відпочити.

– Не погано. А реальна?

– Я їду зустрітись з….другом, – я запнулась на слові “друг”, бо не знала чи доцільно так називати наші відносини. 

– Другом? – перепитала вона. – Коли їдуть до “друга”, так не шаріються, – посміхнулась вона мені. 

– Ну все складно, але якщо все складеться як треба, то ви, можливо, познайомитесь, – повідомила я, дійсно шаріючись наче я не жінка за тридцять, а школярка. 

– Ім’я то є у твого друга? – поцікавилась мама і встала, щоб насипати мені миску борщу. Вона поставила її переді мною і я дивилась, як смачно ця страва виглядала і парувала.

– Алан Вуд, – сказала я і почала мішати ложкою їжу, щоб швидше охолола. 

– Ну, що я тобі скажу, люба моя. Їдь до свого Алана без мене, а ми з Булочкою вас почекаємо, нам нудно не буде, – повідомила мама, і перемкнулась на телефон. 

– Ти впевнена? – спитала  і сьорбнувши борщу, опекла собі язик. 

– Тааак… – сказала вона якось невпевнено, занурившись в смартфон.

– Мам? Взагалі-то, я ще тут, – нагадала я їй.

– Так, люба, я знаю. А ти знала, що твій Алан, три роки назад потрапив у аварію, і після того, ніяких новин не було про хлопця? – перевела вона стурбований погляд на мене. А в мене аж ложка з руки впала дзенькнувши по тарілці і хлюпнувши борщем на скатертину.

– А ти коли перекваліфікувалась в міс Марпл? – здивовано дивилась я на неї, коли ця жінка, намагалась витерти те, що я забруднила. – Це ти щойно пробивала інфу на нього в телефоні?

– Так, це не складно зробити, але я не думала, що вийде аж настільки швидко. Твій друг знаменитий архітектор.

– Я в курсі! А ще він в комі, вже три роки, це я теж знаю. 

– А чого за ці три роки ти вперше вирішила його навідати? – з докором дивилась вона на мене, і я розумію як це виглядає з її боку.

– Ну… тому що я з ним познайомилась нещодавно, – неохоче зізналась я.

– Доню, – зітхнула вона. – Я хоч і стара…

– Ти не стара! – перебила я її. – Особливо враховуючи те, як вміло ти користуєшся телефоном.

– Отож бо й воно, як ти могла з цим хлопцем познайомитись, якщо три роки він прикутий до ліжка!

– Можливо, ти мені не повіриш… – і я розповіла їй все, бо від кого, але від мами я не можу приховувати це, особливо враховуючи те, що краще пояснити як є, ніж вона остаточно впевниться, що я збожеволіла. Хоча і мої пояснення не дуже схожі на слова повністю здорової людини, але в мене були аргументи стосовно фруктового букету і іншого, що вона розповідала мені поки я була в комі, і ніяк не могла про то дізнатись. Тому вона здається все ж неохоче, але повірила і у кінці-кінців ми зійшлись на тому, що мама залишиться вдома з моїм песиком.

Коли я повернулась додому, то, в першу чергу купила електронний квиток на потяг до Польщі, Харків-Хелм, дорога туди займе менше доби, але він наче комфортний. І одразу забронювала переліт до Італії. Гуляючи по вулиці з Булочкою, я менше думала про те, що мені з собою взяти, і більше про те, як відбудеться наша з Аланом зустріч. Я взагалі не переставала тепер про це думати, фантазуючи і вигадуючи все нові сюжети. Що йому сказати, якщо він так мене і не згадає, і чи варто з ним познайомитись заново, бо я ж не могла просто так вдати, що його не знаю, особливо після того, що ми пережили разом. 

Час до потяга тягнувся неймовірно довго. Я вночі ледь зімкнула очі, і виною були не тільки обстріли міста і постійні тривоги. Я б не заснула, навіть без цього, бо весь час відчувала збудження від майбутньої подорожі. 

В купе зі мною була жінка, яка їхала навідати дочку з внуками, вона була балакуча, але коли зрозуміла, що я вже втомилась, від її теревенів, вімкнула собі якусь кулінарну передачу від Гордона Рамзі, і в навушниках дивилась, час від часу коментуючи, але то не заважало мені зануритись в книгу, яку я вирішила взяти з собою в подорож. Це була романтична комедія з жінкою науковицею, я такого ніколи не читала, але продавчиня в книгарні дуже радила і казала, що то буде цікаво і захоплююче, і поки що я їй вірю, бо не можу відірватись від книги, хоч уже і починають очі боліти, але завдяки їй, дорога минула швидше.

В Хелмі я скористалась трансфером до Варшави, і там вже в Міжнародному аеропорту Фредеріка Шопена, я сіла на літак до аэропорту Бергамо Оріо-Аль-Серіо. Якісь дві години, за які я навіть книжку не встигла дочитати, я опинилась в годині їзди від Мілану. Ця дорога з мене могла вичавити будь яку енергію, але я все ще була в піднесеному настрої, тому добравшись, нарешті, до готелю, я прийняла душ і привела себе до ладу. Я знайшла сайт лікарні, в якій був Алан і в якій я його навідувала три роки тому, як виявилось там не було спеціально  виділеного часу для відвідування, тому я розслабилась і не поспішаючи, рушила туди пішки, бо вона розташовувалась не дуже далеко від мого готелю. Хоч була і зима,  на вулиці було не холодно, як і в Україні, тому я вдягла зручні чоботи, і довгий бежевий светр-плаття поверх якого накинула біле кашемірове пальто і замотала шию шарфом.