Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

«Однак я не її створіння». Ґлокта проштовхався до голови найдовшої черги, гучно шкрябаючи кінцем ціпка по плитці, а якщо хтось із комерсантів наважувався глянути в його бік, гарчав: «Я каліка!»

Коли Ґлокта дістався голови черги, клерк кліпнув на нього.

— Чим можу…

— Мотіс, — різко сказав Ґлокта.

— І кого мені йому…

— Каліку.

«Передайте мене верховному жерцеві, щоб я спокутував свої злочини банкнотами».

— Я не можу просто так…

— На вас чекають! — Інший клерк за кілька рядів позаду вже підвівся з-за столу. — Прошу, за мною.

Ґлокта беззубо всміхнувся нещасним людям у черзі, пошкандибавши між столів до дверей у віддаленій стіні, оздобленій панелями, та його усмішки вистачило ненадовго. За дверима здіймалися високі сходи, якими спускалося світло з вузького вікна вгорі.

«Що у владі такого, через що вона конче мусить бути вищою за все інше? Хіба людина не може бути могутньою на першому поверсі?» Ґлокта лайнувся й поплентався за своїм нетерплячим поводирем, а тоді протягнув свою нікчемну ногу довгим коридором, обабіч якого виднілося багато високих дверей. Клерк нахилився вперед і скромно постукав у одні з них, зачекав і, почувши приглушене «Так?», відчинив.

Мотіс сидів за грандіозним письмовим столом і дивився, як Ґлокта шкандибає через поріг. Його обличчя наче вирізали з дерева: стільки в ньому було тепла й ласки. На вичиненій шкірі кривавого кольору перед Мотісом були розставлені з безжальною точністю — наче новобранці на плацу — пера, чорнило й охайні стосики паперів.

— Відвідувач, на якого ви чекали, сер. — Клерк побіг уперед із пачкою документів. — А ще вам адресовано це.

Мотіс перевів на них беземоційний погляд.

— Так… так… так… так… усе це для Таліна…

Ґлокта не став чекати на запрошення. «А ще мені надто довго боліло, щоб я вдавав, ніби мені не боляче». Він ступив один невпевнений крок і опустився в найближче крісло. Жорстка вичинена шкіра неприємно рипнула під його зболілою п’ятою точкою. «Однак цього вистачить».

Мотіс потріскував паперами, гортаючи їх, і підписував кожний із них знизу своїм іменем. На останньому зупинився.

— А тут ні. Оце потребує негайної сплати.

Він сягнув уперед, узявся за штамп із гладенькою від тривалого використання дерев’яною ручкою, а тоді обережно погойдав його на підставці з червоним чорнилом. Штамп із тривожною категоричністю гупнув об папір. «І як ми гадаємо: цей штамп розчавив життя якогось купця? Когось так не­обережно прирекли на розорення і відчай? Чиїхось дружин і дітей викидають на вулицю? Тут ані крові, ні криків, однак людей нищать не менш остаточно, ніж у Будинку питань, а зусиль до цього докладають незмірно менше».

Ґлокта провів поглядом клерка, коли той вибіг із документами. «Чи це просто відмова у квитанції на десять бітів? Хто його знає?» Двері тихо та обережно зачинилися, ледь чутно і плавно клацнувши.

Мотіс загаявся, щоб просто покласти перо паралельно до краю письмового столу, а тоді поглянув на Ґлокту.

— Я направду радий, що ви відгукнулися оперативно.

Ґлокта пирхнув.

— Ваша записка мала такий тон, що зволікання здавалося неприпустимим. — Він скривився, обома руками піднявши зболілу ногу й поставивши брудний чобіт на крісло поряд із собою. — Сподіваюся, ви віддячите за це, швидко перейшовши до суті. Я надзвичайно заклопотаний.

«Мені треба нищити магів і скидати королів, а якщо ні того, ні того не вдасться, то я мушу зовсім скоро піти туди, де мене кинуть у море, перерізавши горло».

Мотісове лице навіть не смикнулося.

— Я знову помітив, що мої зверхники не надто задоволені напрямом ваших розслідувань.

«Та невже?»

— Ваші зверхники — люди з глибокими кишенями та скромним запасом терпіння. Що тепер ображає їхні ніжні почуття?

— Ваше розслідування походження нашого нового короля, його королівської величності Джезаля Першого. — Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око, і притиснув до нього долоню, кисло втягнувши повітря крізь ясна. — Зокрема ваші пошуки відомостей про Кармі дан Рот, обставини її передчасної кончини та близькість її дружніх стосунків із нашим попереднім королем, Гуславом П’ятим. Як гадаєте, я підійшов достатньо близько до суті?

«Навіть трохи заблизько, як на мій смак».

— Ці пошуки ледве почалися. Мене дивує, що ваші зверхники так добре поінформовані. Вони дістають відомості з кришталевої кулі чи від чарівного дзеркала?

«Чи від якогось любителя побалакати з Будинку питань? Чи, може, від когось іще ближчого до мене?»

Мотіс зітхнув — чи принаймні випустив із себе трохи повітря.

— Я казав вам, що треба вважати, ніби вони знають усе. І ви переконаєтеся, що це не перебільшення, особливо якщо спробуєте їх обманути. Усіляко радив би вам не вдаватися до таких дій.

— Повірте мені на слово, — стиха, крізь зуби відповів Ґлокта, — мене нітрохи не цікавить, ким були батьки короля, проте така була вимога Його Преосвященства, і він із нетерпінням чекає на звіт про мої успіхи. Що йому сказати?

Мотіс поглянув на нього зі щирим співчуттям. «Таким, яке один камінь може відчувати до іншого».

— Моїх працедавців не обходить, що ви йому скажете, якщо ви тільки послухаєтесь їх. Ви, як я бачу, опинились у скрутному становищі. Однак, кажучи по-простому, очільнику, я не розумію, що ви тут можете обирати. Гадаю, ви могли б піти до архілектора й розповісти йому все про нашу участь у цій справі. Про подарунок, який ви прийняли від моїх працедавців, про умови, на яких його було надано, про увагу, яку ви вже нам приділили. Можливо, Його Преосвященство ставиться до конфліктів інтересів поблажливіше, ніж видається.

— Хе, — пирхнув Ґлокта. «Якби я не був занадто розумний для цього, то, можливо, сприйняв би це як жарт — майже. Його Преосвященство лише трохи милосердніший за скорпіона, і ми обидва це знаємо».

— А ще ви могли б виконати своє зобов’язання перед моїми працедавцями і вчинити так, як вони вимагають.

— Коли я підписав ту кляту квитанцію, вони просили послуг. А тепер висувають вимоги? Чим це закінчиться?

— Це не мені визначати, очільнику. І не вам про це питати.

Мотіс позирнув на двері, перехилився через стіл і заговорив тихо, понизивши голос:

— Однак, якщо судити за моїм власним досвідом… це не закінчиться. Мої працедавці заплатили. А вони завжди отримують те, за що заплатили. Завжди.

Ґлокта ковтнув. «Здається, в цьому випадку вони заплатили за мою безумовну покірність. За звичайних обставин із цим, звісно, не виникло б проблем: я не менш смиренний за інших, а може, й іще смиренніший. Однак архілектор вимагає того ж. Мені із запізненням починає видаватися, ніби двоє добре поінформованих, безжальних господарів, які відверто протистоять одне одному — це забагато, один із них зайвий. Дехто сказав би, що тут зайві двоє. Однак я, як надзвичайно люб’язно пояснює Мотіс, не маю вибору». Ґлокта стягнув чобіт із крісла, залишивши на його шкіряній оббивці довгу брудну смугу, і з болем переніс вагу, почавши довго й нудно підводитися.

— Є щось іще чи ваші працедавці просто бажають, щоб я кинув виклик наймогутнішій людині Союзу?

— Також вони бажають, щоб ви за