Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Але добра робота — це найкраще з благословень. Кривава Дев’ятка роззявив рота й заволав, виразивши в одному протяжному крику всю свою безмежну любов і безкінечну ненависть. Земля в нього під ногами швидко посунула, і кипучий, рухливий, прекрасний бій потягнувся до нього і прийняв у свої м’які обійми, а тоді він опинився вдома.

Обличчя мертвих довкола нього сунулися й розмивалися, ревучи прокляття й волаючи від злості. Однак їхня ненависть до Кривавої Дев’ятки лише робила його сильнішим. Довгий меч розкидав людей у нього на шляху, після чого вони зоставалися понівечені й розбиті, порубані й слиняві, завивали від щастя. Хто з ким б’ється, його не обходило. Живі по один бік, а він — по другий, і він пробивав собі червоний праведний шлях серед їхніх лав.

Зблиснула на сонці сокира, яскрава й вигнута, наче старий місяць, і Кривава Дев’ятка прослизнув під нею, відштовхнувши когось ударом важкого чобота. Суперник здійняв щит, але великий меч розітнув намальоване дерево й деревину під ним, а також руку під деревиною, а тоді розірвав кольчугу за рукою так, ніби то було лише павутиння, і розрізав чолов’язі живіт, неначе мішок із сердитими зміями.

Якийсь хлопчик зіщулився від страху та ковзнув назад на спині, тримаючись за чималий щит і сокиру, надто велику, щоб він міг її підняти. Кривава Дев’ятка засміявся з його страху, оголивши в усмішці яскраві зуби.

До нього неначе зашепотів якийсь тонкий голосок, закликаючи до стриманості, та Кривава Дев’ятка його майже не чув. Його меч, сильно замахнувшись, розбив і великий щит, і маленьке тіло, розбризкавши кров по землі, камінню і вражених обличчях тих, хто це споглядав.

— Добре, — мовив Кривава Дев’ятка й показав криваву усмішку.

Він був Великим Зрівнювачем. Чоловік, жінка, старе, молоде — з усіма він розбирався однаковісінько. В цьому й полягала груба краса справи, її жахлива симетрія, бездоганна справедливість. Від цього не втечеш і не відмовишся. Він вийшов уперед, вищий за гори, і люди засовгалися, забурмотіли, відходячи від нього подалі. Коло щитів, малюнків, квітучих дерев, бриж на воді й вишкірених облич.

Їхні слова лоскотали йому вуха.

— Це він.

— Дев’ятипалий.

— Кривава Дев’ятка!

Він стоїть посеред кола страху, і бояться вони недарма.

Їхня смерть записана в калюжах солодкої крові на гіркій землі. Про їхню смерть тихенько оповідає дзижчання мух на трупах за стіною. Їхня смерть написана в них на обличчях, лине з вітром, ховається у кривій лінії між горами й небом. Усі вони мерці.

— Хто наступний піде в землю? — прошепотів він.

Уперед вийшов сміливий карл, який мав на руці щит зі змією, що згорнулася клубком. Не встиг він бодай підняти списа, як меч Кривавої Дев’ятки описав широке коло, здійнявшись над його щитом і опустившись нижче його шолома. Вістря клинка відтяло йому щелепу, врізалось у плече наступного бійця, глибоко вгризлось йому в груди й увігнало його в землю. Із його німих вуст полетіла кров. Замаячив іще один, і меч упав на нього, як зоря з неба, розчавивши чолов’язі шолом і череп під шоломом аж до вуст. Тіло впало горілиць і весело затанцювало в багнюці.

— Танцюйте! — засміявся Кривава Дев’ятка, і меч закрутився довкола нього.

Він наповнював повітря кров’ю, розітнутою зброєю, частинами людських тіл, і це добро писало таємні листи й описувало священні візерунки, що їх міг бачити й розуміти лише він. Його кололи, зачіпали, били клинки, та вони були дрібницею. Він сторицею платив за кожну відмітину на охопленій вогнем шкірі, і Кривава Дев’ятка сміявся, а з ним сміялися без упину вітер, вогонь, обличчя на щитах.

Він був бурею у Високогір’ї, його голос — страшним, як грім, а рука — швидкою, смертоносною, безжальною, мов блискавка. Він угородив меча одному бійцеві в нутрощі, вирвав його назад і розбив якомусь чолов’язі рота ефесом, а тоді вільною рукою забрав у нього спис і прохромив цим списом шию третьому й мимохідь розпанахав бік якомусь карлові. Кривава Дев’ятка кружляв, крутився, перекочувався в п’яному запамороченні, плювався вогнем і сміхом. Зібрав довкола себе нове коло. Широке, як меч велетня. Коло, де світ належав йому.

Тепер його вороги никали за межею цього кола, відсувалися від нього у страху. Вони знали його, Кривава Дев’ятка бачив це за їхніми обличчями. Вони вже чули тихі оповіді про його роботу, а тепер він улаштував їм кривавий урок і вони знають, де там правда. Побачивши, що вони просвітилися, він усміхнувся. Той, хто стояв попереду, простягнув розкриту руку, нагнувся й поклав сокиру на землю.

— Тебе прощено, — шепнув Кривава Дев’ятка й сам кинув меч на землю. Той заторохтів.

Тоді Кривава Дев’ятка кинувся вперед, ухопив чолов’ягу за горло та обома руками підняв у повітря. Той борсався, хвицався і пручався, проте червоний хват Кривавої Дев’ятки був кригою, що здіймається й розбиває сам кістяк землі.

— Тебе прощено!

Руки в нього були залізні, а великі пальці дедалі глибше вгрузали чоловікові в шию, доки з-під них не показалася кров, а тоді він, витягнувши руку, підняв труп, який іще хвицався, і потримав над головою, доки той не застиг. Пожбурив труп геть, і той упав на землю й дуже гарно покотився.

— Прощено…

Кривава Дев’ятка підійшов до яскравої прогалини серед наляканої юрби, яка сахалася від нього, наче вівці від вовка, і залишив брудну доріжку поміж них, усіяну впалими щитами та зброєю. Далі, на сонці перетинали запорошену долину вершники в яскравих обладунках; їхні мечі блимали, коли вони підіймалися й опускалися, ганяючи сюди-туди якісь швидкі постаті, їдучи між високих знамен, і злегка коливаючись на вітрі. Він стояв у тому нерівному проході, чобітьми на розбитих дверях, поміж трупів своїх друзів і ворогів, і чув, як хтось переможно гукає.

А тоді Лоґен заплющив очі і вдихнув.

Забагато господарів

Хоча надворі стояв спекотний літній день, у касовій залі банку зберігалися прохолода, напівтемрява й тінь. Вона була повна шепоту й тихого відлуння, збудована з ефектного темного мармуру, наче нова гробниця. Тоненькі промінчики сонячного світла, що проникали у вузькі вікна, повнилися рухливими порошинками. Ніякого помітного запаху там не було. «Окрім смороду облудності, який навіть мені здається майже нестерпним. Тут, може, й чистіше, ніж у Будинку питань, але злочинці, підозрюю, частіше кажуть правду».

Ніде не виднілися гори блискучих золотих зливків. Не було видно навіть якоїсь монетки. Лише пера, чорнило й купи тьмяного паперу. Працівники банку «Валінт і Балк» не кутались у фантастичні мантії, схожі на ті, які носив магістр Каулт із Гільдії мерсерів. Не хизувалися блискучими самоцвітами, як магістр Ейдер із Гільдії спайсерів. То були маленькі людці в сірому з серйозними обличчями. Блищали у приміщенні лише окуляри окремих трудяг.

«То он воно яке, справжнє багатство. Ось як з’явля­ється справжня влада. Строгий храм золотої богині». Ґлокта подивився, як клерки працюють над своїми охайними стосами документів за охайними столами, виставленими охайними рядами. «Ось вони, послушники, обізнані з найпростішими таємницями церкви». Його погляд перейшов на тих, хто чекав. Купців і лихварів, крамарів і шахраїв, торгівців і облудників, які стояли в довгих чергах чи стривожено чекали на жорстких стільцях попід суворими стінами. Одяг у них, може, й був вишуканий, зате манери виказували тривогу. «Настрашені парафіяни,