Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

На вежі вони взяли гору, принаймні поки що. На ногах іще залишався всього один трел; тоді Шукач побачив, як кілька його хлопців підвели трела до парапету й зіштовхнули його списами. Повсюди валялися трупи. Двадцятеро з лишком трелів, десь удвоє менше Шукачевих людей. Один із бійців підпирав кручу; його груди важко здіймалися від дихання, лице стало нездорово блідим, а закривавлені руки міцно трималися за розітнуті нутрощі.

Рука в Шукача працювала не так, як треба, пальці на ній безвільно висіли. Він закатав рукав сорочки й побачив на тій руці довгий вологий поріз від ліктя мало не до зап’ястка. У Шукача здригнулися нутрощі, і він викашляв і виплюнув трохи пекучого блювотиння. До чужих ран можна звикнути. Коли ж ріжуть твою плоть, це завжди жахає.

Унизу, зі внутрішнього боку стіни, бій перетворився на звичайну тисняву, рухливу й щільну. Шукачеві важко було зрозуміти, хто там на якому боці. Він застиг на місці, затиснувши в одній скривавленій руці скривавлений ніж. Тепер не було ні відповідей на запитання, ні планів. Тепер кожен був сам за себе. Цей день вони зможуть пережити лише завдяки талану, а Шукач починав сумніватися, що в нього ще є стільки талану. Він відчув, як хтось потягнув його за рукав. Мовчун. Поглянув, куди той показує пальцем.

За табором Бетода, посеред долини, насувала велика хмара пилу, брунатна імла. Під нею на вранішньому сонці виблискували обладунки вершників. Шукач міцно вчепився в зап’ясток Мовчуна: в ньому раптом знову зажевріла надія.

— Йобаний Союз! — видихнув він, майже не наважуючись у це повірити.

Вест примружився, глянувши в підзорну трубу, опустив її й подивився углиб долини, а тоді знову примружився й глянув у трубу.

— Ти впевнений?

— Так, сер. — Велике чесне лице Джеленгорма за вісім днів енергійної їзди верхи замурзалося брудом. — І вони, здається, ще тримаються, ледь-ледь.

— Генерале Полдере! — різко гукнув Вест.

— Так, мій лорд-маршале? — стиха озвався Полдер із новою для себе напускною улесливістю.

— Кавалерія готова до наступу?

Генерал кліпнув.

— Вона не розгорнута як годиться, останні кілька днів швидко їхала, та й наступатиме вгору, по посіченій місцевості, а супротивник у нас сильний і рішучий. Вона, звісно, вчинить так, як ви накажете, лорд-маршале, та, можливо, було б обачно зачекати, поки наша піхота…

— Обачність — це розкіш.

Вест насуплено поглянув на спокійний простір між двома пустками. Атакувати негайно, поки Шукач і його північани ще тримаються? Можливо, вони дістануть фору завдяки раптовості й разом розчавлять Бетода, однак кавалерія наступатиме вгору, а бійці й коні дезорганізовані й стомлені після складного переходу. Чи зачекати на прихід піхоти, до якого ще кілька годин, і влаштувати гарно спланований наступ? А може, тим часом Шукача та його друзів виріжуть до ноги, їхню фортецю захоплять, а Бетод добре приготується відбивати атаку лише з одного боку?

Вест пожував губу, намагаючись не думати про те, що від його рішення залежать тисячі життів. Атакувати зараз ризикованіше, проте зиск із цього може бути більшим. Це шанс закінчити війну щонайбільше за одну криваву годину. Можливо, їм уже ніколи не випаде нагоди заскочити короля північан зненацька. Як там казав йому Бурр у ніч перед смертю? Не можна бути видатним лідером без певної… жорсткості.

— Готуйтеся до наступу й розгорніть нашу піхоту в усті долини, щойно вона надійде. Ми не маємо допустити, щоб Бетод чи хтось із його сил утік. Якщо вже чимось жертвувати, то я хочу, щоб ці жертви мали певне значення. — Полдера це, здавалося, геть не переконало. — Генерале Полдере, ви змусите мене погодитися з оцінкою ваших бойових якостей, даною генералом Кроєм? Чи надумали довести, що ми обидва помиляємося?

Генерал виструнчився; його вуса завібрували несподіваним завзяттям.

— Довести, що ви помиляєтеся, сер, хоч я вас і поважаю! Негайно накажу піти в наступ!

Він пришпорив свого вороного бойового коня й полетів долиною туди, де саме юрмилася запилюжена кавалерія, а за ним погналися кілька офіцерів із його штабу. Вест посунувся в сідлі, стурбовано жуючи губу. Йому знову починала боліти голова. Наступ угору, на рішучого супротивника.

Дізнавшись про перспективу такої смертельної затії, полковник Ґлокта, поза сумнівом, усміхнувся б на весь рот. Принц Ладісла схвалив би таке зухвале нехтування чужими життями. Лорд Смунд поплескав би когось по спинах, заговорив би про силу й міць і виміг би вина.

А варто лише згадати, що сталося з цими трьома героями…

Лоґен почув потужний рев — ледь чутний, десь далеко. Його напівзаплющені очі різонуло світло, неначе бійці добряче розійшлися. Замиготіли тіні. Перед його обличчям чвакнув великий чобіт. Далеко вгорі ревіли голоси. Він відчув, як його хапають за сорочку, тягнуть у багнюці, а довкола зусібіч борсаються стопи й ноги. Він побачив до болю яскраве небо, кліпнув і пустив слину. Ліг і застиг, розм’яклий, як ганчірка.

— Лоґене! Ти цілий? Де болить?

— Я… — прохрипів він, а тоді закашлявся.

— Знаєш мене?

Хтось дав Лоґенові ляпаса, і він почав мляво думати. Над ним маячила якась кудлата постать, що темніла на тлі ясного неба. Лоґен примружився на неї. Якщо він не помиляється, Тул Дуру Грозова Хмара. Якого милого він тут робить? Думати було боляче. Що більше Лоґен думав, то більше потерпав від болю. Щелепа палала і, здавалося, стала вдвічі більшою, ніж зазвичай. Кожен вдих і видих у нього виходив судомним і слинявим.

Над ним заворушилися вуста здорованя, і в Лоґенових вухах загуркотіли й задзвеніли слова, та вони були лише шумом. Ногу неприємно пощипувало десь далеко, а серце підскакувало, сіпалося й било по голові. Він чув звуки, брязкіт і гуркіт, що насували на нього зусібіч, і вже від самих цих звуків йому боліло ще більше, щелепа палала ще сильніше, просто нестерпно.

— Не треба…

Повітря хрипіло і клацало, та звуків у нього не виходило. Голос уже не належав йому. Він з останніх сил простягнув руку, приклав долоню Тулові до грудей і спробував його відштовхнути, але здоровань тільки перехопив його долоню й натиснув на неї своєю.

— Та нічого, — буркнув Тул. — Я з тобою.

— Ага, — прошепотів Лоґен, і його закривавлені вуста розтягнулися в усмішці.

Він із несподіваною, страшною силою схопився за ту велику долоню, а другою рукою намацав руків’я схованого ножа, що грів йому шкіру. Раптом виринув гарний клинок, швидкий, як змія, й такий самий смертоносний, і вгруз у товстій шиї здорованя аж до руків’я. Коли гаряча кров полилася з його розітнутого горла, виринула разом зі слиною з роззявленого рота, просякнула його густу бороду, закрапала з його носа на груди, Тул явно здивувався, та дивуватися було не варто.

Торкнутися Кривавої Дев’ятки означає торкнутися смерті, а смерть не має улюбленців і ні для кого не робить винятків.

Кривава Дев’ятка підвівся, відштовхнув великий труп від себе, і його червона долоня міцно стиснулася на мечі велетня — важкому шматку яскравого, мов зоря, металу, темного і прекрасного, гідному знарядді для тієї