Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Через геть неочікувані відчуття від можливості обійняти й поцілувати її я відчув таке небувале піднесення, що, гадаю, не одразу зрозумів, що вона теж обіймає й цілує мене. Обидві її руки сплелися на моїй шиї, вуста палали, очі заплющилися.

Я повернув голову, взявся відштовхувати її від себе, і тоді вона розчепила руки на моїй шиї. Відпустити її мені допомогла незграбність, властива поцілунку, коли його учасники сидять. Ми відсунулися одне від одного.

— Ти не мала б цього робити, — зауважив я.

— Бредлі, я кохаю вас.

— Не верзи брехливих дурниць.

— То що мені робити? Ви не хочете вислухати мене. Вважаєте мене дитиною, вважаєте, що я граюся, але це не так. Звісно ж, я збентежена. Я знаю вас так довго, усе моє життя. Я завжди любила вас. Будь ласка, не переривайте мене. Ох, якби ви тільки знали, як я чекала, що ви прийдете до нас, як мріяла поговорити з вами, розповісти щось. Ви ніколи не помічали, але безліч речей не існували для мене по-справжньому, поки я не розповідала про них вам. Якби ви тільки знали, як я завжди захоплювалася вами. У дитинстві я часто казала, що хочу за вас заміж. Пригадуєте? Упевнена, що ні. Ви завжди були моїм ідеалом чоловіка. І це не дурнуваті дитячі вигадки, це навіть не якесь там захоплення, а справжнє міцне кохання. Звичайно, це кохання, хоча ще недавно я не загадувалася над питаннями про нього, не думала й навіть не називала його імені, але, щойно відчула себе дорослою, запитала себе про нього та думаю про нього. Відколи стала жінкою, я так сильно прагнула бути поруч із вами, так хотіла по-справжньому пізнати вас. Чому, на вашу думку, я здійняла всю ту метушню навколо обговорення п’єси? Я справді хотіла її обговорити. Але набагато більше я хотіла й потребувала вашої прихильності й вашої уваги. Господи, я хотіла просто дивитися на вас. Зараз ви навіть уявити не можете, як мені останнім часом страшенно хотілося торкнутися вас і поцілувати вас, ох, це тривало роками, лише я не наважувалася й уявити не могла, що колись наважусь. А пізніше, ох, з того самого дня, коли ви побачили, як я рвала листи, я думала про вас майже весь час… і особливо останній тиждень, коли я… коли в мене з’явилося якесь передчуття про… те, що ви сказали мені сьогодні… я думала виключно про вас.

— Як щодо Септімуса? — поцікавився я.

— Кого?

— Септімуса. Септімуса Ліча. Твого хлопця. Невже ти навіть не спромоглася подумати про нього кілька хвилин?

— Ах, він. Я просто так сказала. Гадаю, я сказала так, бо мені хотілося трішки подражнити вас. Він не мій хлопець, просто друг. У мене взагалі немає хлопця.

Я пильно дивився на неї. Вона сиділа на лавиці боком, шовк напнувся на одному коліні. Я поглянув на низку синіх ґудзичків, що збігали до западинки між грудьми. Її розкуйовджене волосся зараз більше скидалося на тюрбан, а не шолом, і пухнасто стирчало над тім’ям, куди її рука несвідомо й нервово відкинула його з чола. Обличчя Джуліан сяяло якоюсь розумною пристрастю та емоціями, що їх я не наважився назвати. Вона справді більше не була дитиною. Вона цілком заволоділа своєю жіночністю, її владою й могутністю.

— Зрозуміло, — сказав я, підвівся та швидко подався до хвіртки.

Я повернув на Бедфорд-стрит у напрямку станції Лестер-сквер. Коли перетинав Ґаррик-стрит, Джуліан, яка йшла поряд, узяла мене під праву руку своєю лівою. А я своєю лівою рукою обережно відчепив її руку й повернув до звичного положення. Ми мовчки дісталися до рогу Сент-Мартін-лейн.

— Я бачу, ви вирішили не вірити й не зважати на всі мої слова, — промовила Джуліан. — Схоже, ви досі гадаєте, наче мені дванадцять років.

— Ні-ні, — заперечив я, — я ретельно зважаю на твоє зізнання, і воно здалося мені цікавим, навіть зворушливим. А ще, зважаючи на те, що ти вигадала його під впливом імпульсу, надзвичайно вдало сформульованим. Проте йому бракувало деталей і чіткості, а ще я не збагнув прихованого сенсу, якщо він там був.

— Господи, Бредлі, я кохаю вас.

— Дуже люб’язно з твого боку.

— Я не вигадую. Це правда.

— Я не звинувачую тебе в лицемірстві. Ти просто й гадки не маєш, про що говориш. Сама зізналася, що збентежена.

— Правда.

— Основна причина твого збентеження цілком очевидна. Я подобався тобі, чи, як люб’язно висловилася, ти кохала мене, ще малою, неосвіченою, невинною дитиною, а я був гостем, що справляє враження: письменник, батьків друг тощо. Тепер ти доросла, а я значно старший за тебе, і раптом ми помітили, що живемо в одному й тому самому світі дорослих. Навіть якщо не зважати на шок, який пережила цього вечора, ти природно здивована і, можливо, в піднесеному настрої від відкриття, що ми тепер із тобою в чомусь рівні. Що ж у цій новій ситуації станеться з твоїми колишніми почуттями до чоловіка, яким ти захоплювалася в дитинстві? Чи важливе це запитання? Саме по собі, ймовірно, ні. Але моя поведінка, яку неможливо пробачити, на якусь мить надала йому надзвичайної важливості. Налякана, потішена та схвильована моїм ідіотським зізнанням, ти відчула потребу відповісти — плутано й незрозуміло; завтра ти напевно забудеш свої слова. Ось і все. Хвала Богу, ми вже на станції.

Ми спустилися до станції. Стояли, дивлячись у вічі одне одному в яскравому світлі біля автоматів із квитками, майже нерухомі серед натовпу людей, що рухалися довкола. Ми так зосередилися одне на одному, наче були самі в найтихіших садах чи на велетенському порожньому тібетському плато.

— Хіба мій поцілунок був заплутаним і незрозумілим? — перепитала Джуліан.

— Ти поїдеш додому на потязі, — не піддавався я. — А тепер — на добраніч.

— Бредлі, ви зрозуміли, що я сказала?

— Ти сама не знаєш, що сказала. Завтра це здаватиметься поганим сном.

— Подивимось! Принаймні ви розмовляли зі мною, сперечалися.

— Тут немає про що розмовляти. Я просто безвідповідально розтягував задоволення від того, що можу побути з тобою.

— Послухайте, я не мушу йти.

— Так, мусиш. Усьому край.

— Ні. Ви ж не поїдете з Лондона, будь ласочка? Чи поїдете?

— Я не… поїду з Лондона, — здався я.

— Ми побачимося завтра?

— Можливо.

— Я зателефоную близько десятої.

— На добраніч.

Не обіймаючи Джуліан, я нахилився й легесенько торкнувся її