Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— Нєа. А тепер — на все добре. Прошу.

— Ви, вочевидь, не думаєте, що я можу відповісти взаємністю на вашу прихильність.

— Нєа. Що?

— Що я можу відповісти взаємністю на вашу прихильність.

— Не кажи дурниць, — сказав я. — Поводишся по-дитячому.

Біля наших ніг тинялися голуби, не певні, день зараз чи ніч. Я спостерігав за ними.

— Ваше кохання, мабуть, самий лише… як же це слово?.. соліпсизм, якщо ви навіть не уявляєте й не замислюєтеся, що відчуваю я.

— Так, — погодився я, — це соліпсизм. Мусить бути. Це гра, в яку я граю сам із собою.

— Тоді вам не варто було розповідати мені.

— Тут я поділяю твою думку.

— Але хіба ви не хочете знати, що я відчуваю?

— Я не збираюся збуджуватися через твої почуття, — повідомив я. — Ти дуже легковажна юна дівчина. Тебе тішить і бентежить те, що старший чоловік через тебе поводиться як дурень. Можливо, з тобою таке вперше, але, поза сумнівами, не востаннє. Звісно ж, тобі хочеться трішки розвідати ситуацію, прозондувати свої почуття, удати кілька емоцій. Мені це ні до чого. Я, безумовно, розумію: щоб відкинути все це — як тобі варто зробити, — потрібно бути значно старшою, розсудливішою й холоднокровнішою, ніж ти. Отже, ти так само, як я, не можеш учинити, як варто. Дуже шкода. А тепер забираймося від цієї бісової полуниці. Я йду додому.

Я рушив геть, але цього разу значно повільніше. Джуліан ішла поруч зі мною. Ми повернули на Генрієтта-стрит. Я почувався жахливо збудженим, але вирішив не показувати цього. А ще я відчував, що наважився чи дозволив наважитися на крок, який може виявитися фатальним. Протестував, що не розмовлятиму про кохання, а насправді говорив лише про нього й ні про що інше. І це дало мені глибоке гіркувато-солодке задоволення. Ця дискусія, ця суперечка, ця боротьба почалася і могла тривати та тривати й перетворитися для мене на згубну звичку. Якщо вона хотіла розмовляти про це, хіба міг я знайти в собі сили, щоб відмовитися? Я був би найщасливішою людиною, якби міг померти від цієї розмови. Я з потрясінням збагнув, наскільки це обговорення за двадцять хвилин посилило й ускладнило моє кохання до неї. Раніше моє почуття було велетенським, але йому бракувало деталей. Тепер тут з’явилися печери, з’явилися лабіринти. А незабаром… Складність зробить його сильнішим, глибшим і ще безнадійніше непоправним. Тепер я мав набагато більше матеріалу для роздумів, набагато більше, щоб живитися ним. О Господи!

— Бредлі, скільки вам років?

Це запитання заскочило мене геть зненацька, але я миттєво відповів:

— Сорок шість.

Важко пояснити, чому я збрехав. Частково це був лише гіркий жарт. Я так занурився в пророчі підрахунки шкоди, завданої цим вечором, обчислював, наскільки тепер посилиться біль утрати, ревнощів і розпачу, що питання про мій вік стало останньою краплею, останньою дрібкою солі на мою рану. Залишалося лише пожартувати. Хай там як, дівчина напевно знала мій вік. Проте в іншій частині мого мозку виникла думка: мені «насправді» не п’ятдесят вісім, бути такого не може. Я почуваюся молодим, маю молодечий вигляд. Негайний інстинкт підказав, що варто приховати правду. Взагалі я збирався сказати сорок вісім, а потім перескочив на сорок шість. Цей вік здавався обґрунтованим, прийнятним, правильним.

На мить Джуліан змовкла. Вона здавалася здивованою. Ми повернули до Бедфорд-стрит. Там вона озвалася:

— Ох, тоді ви трохи старший за мого батька. Я вважала вас молодшим.

Я безпомічно засміявся, тихо голосячи про себе; як кумедно це було, яке витончене божевілля. Звісно ж, молодь не зважає на вік, не усвідомлює різницю в часі. Усі, кому за тридцять, здаються їм більш-менш однаковими. А я носив облудну моложаву маску. Ой, смішно смішно смішно.

— Бредлі, не смійтеся так жахливо, що ж таке? Будь ласка, зупинімося й поговорімо, я мушу як слід поговорити з вами сьогодні.

— Гаразд, зупинимося й поговоримо.

— Що це за місце?

— Ініґо Джонс дає нам черговий шанс.

Минувши скромні ворота й дві запнуті тканиною урни, ми опинилися біля західного кінця церкви, куди дістатися можна було лише із цього боку. Я повернув до стемнілого внутрішнього дворика й вийшов у садок. Доріжка вела до тьмяно освітлених дверей гарненької комори, де знайшли свій останній спочинок Лелі[97], Вічерлі[98], Ґрінлінґ Ґіббонз[99], Арне[100] та Еллен Террі[101]. Це було коричневе й домашнє, викладене з цегли обличчя чарівної елегантності, значно чистіша англійська краса. У саду, де вже стемніло, я сів на лавку. Трохи далі ліхтар кидав тьмяне світло на троянди мандаринового кольору, від чого вони здавалися восковими. Повз нас нечутно та м’яко, наче пташина тінь, шмигнув кіт. Коли Джуліан сіла поруч зі мною, я відсунувся. Я не не не торкатимусь цієї дівчини. Безумовно, було божевіллям вести далі нашу суперечку. Але я наразі заслаб від душевного розладу, від жахливої божевільної схибленості всього, що відбувалося. Після брехні про мій вік уся розсудливість, усі спроби самозахисту видавалися абсолютно беззмістовними.

— Ще ніколи нікого не нудило через мене, — сказала Джуліан.

— Не лесть собі. Почасти це через Штрауса.

— Старий добрий Штраус.

Я сидів, наче єгиптянин: випроставшись і склавши руки на колінах, — і дивився в темряву, де кіт, схожий на тінь, з мороку ночі зліпив собі друга для розваг. Тепла долоня легенько й запитально торкнулася кісточок моїх стиснутих кулаків.

— Не треба, Джуліан. Я справді за хвилину піду геть. Прошу, спробуй полегшити мені це завдання.

Вона забрала руку.

— Бредлі, не будьте таким байдужим до мене.

— Може, я й поводжуся дурнем, але це ще не причина, щоб ти поводилася, наче клята шльондра.

— Так що йди в черниці. До побачення[102].

— Я розумію, що тебе це неабияк розважає. Але, прошу, припини, помовч і не торкайся мене.

— Я не мовчатиму й торкатимусь. — Вона знову поклала на мою руку свою долоню-мучительку.

— Ти поводишся… — вів я далі, — так погано… я б ніколи не… повірив… що ти можеш бути такою… легковажною і… недоброю.

Я повернувся до неї обличчям і міцно вхопив її злочинну руку трохи вище від зап’ястя. Коли я швидше вгадав, аніж побачив її збуджене напівусміхнене обличчя, мене накрило хвилею приголомшення. Тоді я дуже спокійно й упевнено поклав руки Джуліан на плечі та надзвичайно обачно поцілував її в губи.

Існують райські миті, що вартують тисячоліть у пеклі, принаймні так ми гадаємо, але не завжди сповна усвідомлюємо це в момент насолоди. Я усвідомлював сповна. Я знав, що це була гарна угода, навіть