Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— Бредлі, не… будьте таким… Прошу, поговоріть зі мною.

— Не торкайся мене, — попередив я.

— Гаразд, не буду. Але, будь ласка, поговорімо.

— Немає про що говорити. Я й так учинив те, чого заприсягся собі ніколи не чинити: розповів тобі про свій стан. Мені не слід перебільшувати, гадаю, ти й сама вже збагнула, що все це надзвичайно серйозно. Завтра я зроблю те, що мав зробити ще раніше, — поїду геть. І я не збираюся тішити твоє дівоче марнославство, демонструючи свої почуття.

— Бредлі, послухайте, послухайте-но. Я не вмію пояснювати чи сперечатися, але… Розумієте, ви не можете просто вивалити все це на мене та втекти. Так нечесно. Ви мусите це розуміти.

— Де я, а де чесність, — заперечив. — Я лише хочу вижити. Упевнений, тебе напосідає допитливість, і ти природно намагатимешся задовольнити її. Мабуть, навіть увічливість підказує, що не варто бути таким різким. Але, слово честі, мені начхати на твої почуття й таке інше. Це, напевно, мій найгірший учинок. Та справу зроблено, і немає сенсу затягувати з розтином, хай би яке задоволення ти від цього діставала.

— Ви не хочете розповісти мені про своє кохання?

Запитання вражало своєю простотою. Відповідь була очевидною:

— Ні. Усе вже зіпсовано. Я незліченну кількість разів уявляв, як звірюся тобі, але все це — лише фантазії. У реальному світі я не можу розповісти тобі про кохання. Реальний світ відкидає таку можливість. Вона не злочинна, просто сміховинна. Я почуваюся холодним і… стриманим. Чого ти хочеш? Почути, як я оспівую твої очі?

— Хіба, коли говориш про кохання… воно одразу… закінчується?

— Ні. Але це не… це не… це більше не має слів… це лише те, що я мушу забрати із собою й жити з ним. Поки я тобі нічого не сказав, я міг безкінечно уявляти, як звіряюся тобі. А тепер… мені відрізали язика.

— Я… Бредлі, не йдіть… я мушу… ох, допоможіть-но мені… знайти правильні слова… Це важливо… І це стосується мене… А ви говорите так, наче, крім вас, тут нікого немає.

— Крім мене, тут нікого немає, — погодився я. — Ти — лише персонаж моїх мрій.

— Це неправда. Я жива. Я чую ваші слова. Я можу страждати.

— Страждати? Ти? — Засміявшись, я підвівся та знову рушив геть.

Цього разу, перш ніж мені вдалося ступити кілька кроків, Джуліан спромоглася, не підводячись, упіймати мою руку своїми двома. Я подивився згори на її обличчя. Хотів витягти руку з її долонь, але десь між мозком і рукою наказ загубився. Я стояв і дивився в її наполегливе обличчя, що тепер здавалося жорсткішим і старшим. Вона пильно розглядала мене, не ніжно, але напружено насупившись: очі звузилися до вузьких запитальних прямокутників, вуста трохи розтулилися, ніс зморщився, наче з ледь помітним гидливим ваганням. Вона озвалася:

— Сядьте, будь ласка.

Я сів, і вона відпустила мою руку.

Ми дивилися одне на одного.

— Бредлі, ви не можете піти.

— Скидається на те. Тобі відомо, що ти дуже груба юна леді?

— Це не грубість. Це дещо, що я мушу зрозуміти. Ви кажете, що думаєте лише про себе. Гаразд. Я думаю лише про себе. Хоча ви це почали. Але тепер не можете просто припинити, коли вам заманеться. Тепер я повноцінний партнер у грі.

— Сподіваюся, тобі подобається гра. Мабуть, приємно відчути кров на кігтиках. Матимеш дещо приємне, що можна обдумати, лежачи в ліжечку сьогодні вночі.

— Не поводьтеся зі мною так огидно, Бредлі. Тут немає моєї провини. Я не пропонувала закохуватися в мене. Мені таке ніколи й не снилося. Коли це сталося? Коли ви стали дивитися на мене такими очима?

— Послухай, Джуліан, — сказав я, — такими спогадами дуже приємно розважитися, коли двоє кохають одне одного. Але коли хтось один кохає, а другий — ні, спогади втрачають свою привабливість. Те, що я, на жаль, закохався в тебе, не заважає мені знати тобі ціну: ти дуже юна, тобі бракує освіти, бракує досвіду, і, з багатьох поглядів, ти — легковажна дівчинка. І я не збираюся догоджати твоїй легковажності жодним словом з історії цих почуттів. Я знаю, що тебе, мабуть, це неабияк потішило. Але ти мусиш спробувати бути трохи дорослішою, холоднішою й нещаднішою щодо цього й просто відмежуватися. Ти не можеш із цим гратися. Твоя допитливість залишиться невдоволеною, а твоє марнославство непотішеним. І ти, я сподіваюся, на відміну від мене, триматимеш язика за зубами. Я не можу заборонити тобі пліткувати й сміятися із цього, але прошу тебе так не чинити.

Джуліан трохи помовчала й відповіла:

— Здається, ви мене зовсім не знаєте. Ви впевнені, що кохаєте саме мене?

— Гаразд, припустімо, що можу довіряти твоїй розважливості. А тепер я мушу попросити тебе звільнити мене від цього злого й суворого допиту.

Джуліан ще трохи помовчала й сказала:

— То завтра ви їдете? Куди?

— За кордон.

— І що мені робити? Просто заховати цей вечір під замок і викинути з голови?

— Так.

— Гадаєте, це можливо?

— Ти достеменно добре розумієш, що я маю на увазі.

— Розумію. І скільки вам знадобиться часу, щоб позбутися цього, як ви висловилися, нещасливого захоплення?

— Я не вживав слова «захоплення».

— Припустімо, я скажу, що ви лише хочете опинитися зі мною в ліжку.

— Припустімо, скажеш.

— Тобто вас не турбує моя думка?

— Уже ні.

— Тому що ви зіпсували всю втіху, яку давало ваше кохання, перетягнувши його зі світу фантазій до світу реального?

Цього разу я підвівся і, швидко ступаючи, відійшов досить далеко. Джуліан була наче видіння: ноги розтинали червону шовкову сукню із синіми тюльпанами, вона бігла, мов спартанка, мерехтіли блискучі сині черевики, руки простягнулися вперед. Тепер вона знову з’явилася на моєму шляху, і ми зупинилися обіч вантажівки з білими коробками. Особливий запах, який я не міг ідентифікувати, налетів на мене бджолиним роєм і приніс із собою жахливі асоціації. Я обіперся на задній борт вантажівки й застогнав.

— Бредлі, можна мені торкнутися вас?

— Ні. Будь ласка, іди геть. Якщо хоч трішки жалієш мене, іди.

— Бредлі, ви засмутили мене й тепер мусите дозволити виговоритися. Я теж хочу зрозуміти, ви й гадки не маєте…

— Я знаю, тобі огидно.

— Ви кажете, що не думаєте про мене. І насправді не думаєте!

— Що за клятий сморід! Що в цих коробках?

— Полуниця.

— Полуниця! — Запах юних ілюзій і гарячковитої скороминущої радості.

— Ви кажете, що кохаєте мене, але