Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Я збагнув, що якось застогнав, коли мій сусід праворуч, якого я щойно вперше помітив, повернувся й витріщився на мене. Тієї ж миті мені здалося, що мій шлунок звідкись ізгори ковзнув донизу, а потім знову швидко вигнувся дугою, і в роті одразу ж з’явився гіркуватий присмак. Я рвучко пробурмотів Джуліан: «Пробач!» — і звівся на рівні. Незграбно заскрипіли крісла, коли шестеро людей у кінці ряду встали, щоб пропустити мене. Я протиснувся повз них, послизнувся на якійсь сходинці, а жахливо безжалісний солодкий звук і досі стискав мої плечі своїми пазурами. Тоді я проштовхався через двері під сяйливим написом «Вихід» й опинився в яскраво освітленому, абсолютно пустому й несподівано тихому фойє. Я пішов швидше. Мене, поза сумнівом, ось-ось мало вивернути.

Вибір місця, де тебе знудить, завжди стосується власної значущості та лише додає до безсоромного жаху, завданого нудотою, і нових болісних відчуттів. Тільки не на килим, не на стіл, не на сукню господині. Я не хотів, щоб мене знудило в межах Королівського оперного театру, і мені це вдалося. Я вискочив на безлюдну вбогу вуличку, де гостро й пряно пахло ранніми сутінками. Колони оперного театру мерехтіли позаду мене блідим золотом і в цьому злиденному місці видавалися галереєю зруйнованого, чи, можливо, вигаданого, чи, можливо, збудованого за допомогою чарів палацу, до якого насправді притискалися зелені й білі галереї чужоземного фруктового базару, що нагадували про італійське Відродження. Я повернув за ріг і наштовхнувся на стрій із близько тисячі персиків, що вишикувалися рядами в коробках за декоративними ґратками. Я обережно вхопився за ґрати однією рукою, нахилився вперед, і мене знудило.

Блювання — химерне відчуття, взагалі sui generis[93]. І особливо шокує те, як мимовільно ваше тіло з неабиякими готовністю й рішучістю вчиняє щось незвичне. Тут не посперечаєшся. Тебе просто «хапає». Блювотні маси так химерно підіймаються, подолавши силу тяжіння, що ще більше здається, наче тебе схопила й трясе якась неземна сила. Я чув, що деякі люди насолоджуються блюванням, і, гадаю, можу собі це уявити, попри те що не поділяю їхніх смаків. Є в цьому якесь відчуття досягнення. Якщо ти не ведеш боротьбу з наказами шлунка, то, напевно, можеш діставати задоволення, відчуваючи себе його безпомічним механізмом. А полегшення після блювання — узагалі окрема пісня.

Я трошки постояв так, нахилившись і роздивляючись те, що накоїв; відчував, що обличчя вологе від сліз і що його прохолодно обвіває вітерець. Пригадалася оболонка страждань, досі припорошена цукром. Неминуча втрата коханого. Раптом я відчув Джуліан. Не можу пояснити цього. Виснажений, переможений, загнаний у кут, змучений, я просто відчув, що вона є. У цьому не було особливої радості чи полегшення, лише абсолютне й категоричне осягнення її суті.

Я помітив, що біля мене хтось стоїть.

— Як ви почуваєтеся, Бредлі? — запитала Джуліан.

Я рушив геть від неї, незграбно намацав носовичок і ретельно витер рота, намагаючись прополоскати його всередині слиною.

Ішов уздовж коридору, що складався із самих лише кліток. Я був у в’язниці, у концентраційному таборі. Там була стіна з прозорих мішків, повних вогняно-червоної моркви. Морквини дивилися на мене, мов глузливі пики, мов мавпячі зади. Я обережно та розмірено дихав і прислухався до свого шлунка, погладжуючи його обома руками. Потім повернув до освітленої галереї та знову проекзаменував шлунок смородом гнилого салату-латуку. Простував далі, переймаючись власним диханням. Лише зараз я відчув порожнечу й слабкість. Відчув, що опинився на краю світу, наче олень, який, не в змозі бігти далі, повертається та схиляє голову перед хортами. Відчув себе Актеоном, проклятим, загнаним і роздертим на шматки[94].

Джуліан ішла за мною назирці. Я чув негучну чечітку підборів на липкому хіднику, і все моє тіло осягало її присутність позаду.

— Бредлі, хочете кави? Он там є намет.

— Ні.

— Може, посидимо десь?

— Немає де сісти.

Ми пройшли між двома вантажівками з молочно-білими коробками темних вишень і вийшли під голе небо. Темнішало, ліхтарі вихоплювали огрядні, по-військовому елегантні обриси овочевого ринку, що скидався на склад боєприпасів, убогі казарми вісімнадцятого століття; о цій порі тут було тихо й безрадісно, як у монастирі. Навпроти нас з’явився просторий занедбаний і захаращений візками східний портик церкви, спроектованої Ініґо Джонсом[95], а на другому його кінці тулився намет, запропонований Джуліан. Слабке й мінливе ліхтарне світло, що саме здавалося брудним, вихоплювало товсті колони, кількох працівників базару, які відпочивали, велетенську купу овочевих решток і поламані картонні коробки. Усе це скидалося на невеличке розбите італійське містечко, зображене Хоґартом[96].

Джуліан усілася на базу однієї з колон у темному кінці портика, я вмостився поруч, настільки, наскільки дозволила опуклість колони. Під ногами, під сідницями, за спиною я відчував густу багнюку й бруд Лондона. У конусі тьмяного світла я побачив, як задерлася сукня Джуліан, побачив її димчасто-сині колготки, з-під яких просвічувалася плоть, її черевики, теж сині, до яких я так обачно притискався своїм черевиком.

— Бідолашний Бредлі, — озвалася дівчина.

— Мені шкода.

— Це сталося через музику?

— Ні, через тебе. Вибач.

Ми помовчали, здавалося, цілу вічність. Я зітхнув, обіперся на колону й відчув, як кілька сльозин, які проґавили свій вихід на сцену, тихо, лагідно й повільно забриніли на очах і пролилися. Я роздивлявся сині черевики Джуліан.

— Як «через мене»? — запитала врешті дівчина.

— Я страшенно закоханий у тебе. Але, будь ласка, не переймайся цим.

Джуліан присвиснула. Ні, вона видала не зовсім цей звук. Просто задумливо й розважливо видихнула повітря.

Трохи помовчавши, вона сказала:

— Я десь так і думала.

— Звідки, дідько візьми, ти могла знати? — сказав я, потер обличчя та притис губи до мокрої долоні.

— Я зрозуміла з того, як ви мене поцілували минулого тижня.

— Ох, і справді. Ну, мені шкода. Гадаю, зараз мені краще піти додому. Завтра я поїду з Лондона. Мені дуже прикро, що зіпсував тобі вечір. Сподіваюся, ти пробачиш мою свинську поведінку. Гадаю, ти не забруднила свою чарівну сукню. На добраніч.

Я й справді звівся на рівні. Відчув себе порожнім, легким і здатним пересуватися. Спочатку плоть, потім дух. Я був рушив у бік Генрієтта-стрит.

Джуліан заступила мені дорогу. Я бачив її дуже напружене та ясне обличчя — маску пташки, маску лисиці.

— Бредлі, не йдіть. Ходіть сюди й сядьте знову ще на хвилинку. — Вона поклала долоню на мою руку.

Я відхилився.

— Це не гра для маленьких дівчаток, — сказав я їй.

Ми дивилися в обличчя одне одному.

— Повертайтеся. Прошу.

Я повернувся, знову сів і затулив лице