Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

питання. Правду кажучи, я не позбавлений музичного слуху, хоча краще було б не мати його. Музика може зворушити мене, може збентежити, може терзати. Вона зачіпала мене, наче лиховісне бурмотіння майже зрозумілою мовою, жахливе бурмотіння, коли ти підозрюєш, що бурмочуть щось про тебе. У молодшому віці я навіть навмисно слухав музику, приголомшуючи себе плутаниною емоцій і гадаючи, наче дістаю визначні враження. Справжня насолода від мистецтва — холодний вогонь. Не хочу заперечувати, що існують люди — хоча насправді їх значно менше, ніж можна очікувати після розмов із доморослими експертами, — які дістають чисте й математично обґрунтоване задоволення від цієї мішанини звуків. Усе, що я можу сказати: «музика» для мене — лише можливість дати волю власній фантазії, стрімкий потік гарячих заплутаних емоцій, уся гидота моєї душі, яку можна почути.

Джуліан відпустила мою руку, але тепер сиділа, трохи нахилившись до мене, так, що вся її права рука, від плеча до ліктя, легенько торкалася моєї лівої. Я весь закляк, одержимий цим дотиком. Водночас я дуже обережно підсунув свій лівий черевик до її правого так, щоб вони торкнулися одне одного, але її ступня не відчула жодного тиску. Так таємно посилають слугу, щоб підкупив служницю коханої. Я задихався й надзвичайно коротко та, сподіваюся, нечутно ковтав повітря. Оркестр і далі видавав безладне голосіння божевільних птахів. На тому місці, де мав бути шлунок, я відчував велетенську, завбільшки з оперний театр, порожнину, розірвану посередині чималим рубцем бажання. Я зіщулився від незрозумілого страху — фізичного чи душевного, — і з’явилося передчуття, наче незабаром я вже не контролюватиму себе, а кричатиму, знепритомнію або мене знудить. Плечем я відчував блаженний, легкий і водночас упевнений дотик руки Джуліан. Відчував чистий і гострий запах її шовкової сукні. Обережно, обережно, наче йшлося про шкаралупку яйця, я торкався її черевика.

М’яка какофонія червоно-золотистої зали хитнулася в мене перед очима й легенько закрутилася, наче у творах Блейка[91]: перетворилася на велетенську різнокольорову кулю, схожу на гігантську різдвяну прикрасу, на блискучу сяйну щебетливу сферу приглушеного рожевого світла, де в імлі висіли ми з Джуліан, і крутилися, і торкалися одне одного легко й непритомно, мов випадковий дотик пір’їнки. Десь угорі над нами мерехтіло зірками яскраве блакитне небо, а навколо нас напівоголені жінки підіймали вгору червоні смолоскипи. Моя рука палала у вогні, моя нога палала у вогні, моє коліно тремтіло від напруження, намагаючись не рухатись. Я опинився в золотаво-багряних джунглях, наповнених балачками мавп і щебетанням пташок. Ятаган солодких звуків розітнув повітря та вп’явся в червоний рубець, обернувшись на біль. Я сам був тим кинджалом страждання й сам був тим болем. Я опинився на арені, навколо якої вишкірялися й кивали тисячі облич, і мене присудили вбити чистим звуком. Мене вб’ють пташиним щебетом і поховають в оксамитовій ямі. Мене вкриють позолотою, а потім із мене здеруть шкіру.

— Бредлі, що сталося?

— Нічого.

— Ви не слухали.

— А ти щось казала?

— Я питала, чи знаєте ви сюжет.

— Який сюжет?

— «Кавалера троянди».

— Звичайно ж, не знаю.

— Тоді швиденько читайте програмку…

— Ні, краще ти мені розкажи.

— Ох, гаразд, насправді він дуже простий. Тут ідеться про юнака, Октавіана, його любить Маршальша, і вони коханці; от лише вона значно старша за нього й боїться втратити його, коли він закохається в когось свого віку…

— Скільки їм років?

— Ох, гадаю, йому близько двадцяти, а їй десь тридцять.

— Тридцять?

— Так, мені так здається, коротше, досить стара, і вона розуміє, що він ставиться до неї, як до матері, і що між ними не може бути ніяких тривалих стосунків. Усе починається з того, що вони лежать у ліжку, і вона дуже щаслива, бо Октавіан із нею, і дуже нещасна, бо точно знає, що втратить його і…

— Достатньо.

— Хіба ви не хочете знати, що станеться потім?

— Ні.

Цієї ж миті затріскотіли оплески, що наростали гуркітливим крещендо, — нещадний шурхіт висхлого моря, легеньке поклацування безлічі кісток у поривах вітру.

Зірки згасли, сяйво червоних смолоскипів послабшало, і, коли диригент скинув у повітря паличку, повільно запало моторошне мовчання. Тиша. Темрява. Потім порив вітру та шквал солодкого болю, що пульсує, вирвався на волю й протнув собою темряву. Я заплющив очі та схилив перед болем голову. Чи вдасться мені перетворити всі ці сторонні солодкі потоки на ріки чистого кохання? Чи вони якось занапастять мене, задушать, розчленують, збезчестять? Минуло кілька миттєвостей, і я майже одразу відчув раптове полегшення, і сльози вільно потекли з очей. Дар сліз, що я колись дістав, а потім знову втратив, мов благословення, повернувся до мене. Я плакав із незбагненною легкістю, повільно розслабляючи руку й ногу. Напевно, рясно виплакавши свої турботи, мені вдасться пережити їх. Я не слухав музики, я піддався їй, і вся туга мого серця механічно полилася з очей і просочила мою камізельку; а я тим часом так легко завис у повітрі разом із Джуліан, ми змахували крильми й ширяли в темній порожнечі, яку протинали вогняні спалахи, мов двійко яструбів, мов двійко янголів. Я обдумував лише, як довго зможу плакати мовчки й чи не заридаю вголос.

Завіса раптом злетіла геть, і нашим поглядам відкрилося величезне подвійне ліжко в печері з криваво-червоних зібганих портьєр. На мить це втішило мене, нагадавши «Сон святої Урсули» Карпаччо[92]. Я навіть пробурмотів собі під ніс, мов заклинання-оберіг: «Карпаччо». Але це охолоджувальне порівняння незабаром зникло, і навіть Карпаччо не зміг мене врятувати від того, що сталося потім. Не на ліжку, а на подушках неподалік від авансцени в тісних обіймах сплелося двійко дівчат. (Я принаймні гадаю, що одна з них грала юнака.) Вони заспівали.

Спів жіночих голосів — один із найгіркіше-солодких звуків на світі, він найбільше проймає по-людськи, це найзначніший і водночас найбеззмістовніший з усіх звуків; а дует гірший за соло більш ніж удвічі. (Мабуть, найгірші в цьому розумінні голоси хлопчиків, але я не певен.) Дві жінки розмовляли чистими звуками, їхні голоси кружляли, відповідали одне одному, спліталися, створюючи тремку срібну клітку, солодку аж до непристойності. Я не знав, якою мовою вони співають, та й розібрати слова було неможливо, але в словах не було потреби: не слова, а найцінніші дзвінкі монети людської мови розплавилися й перетворилися на чистісіньку пісню, на щось підло й майже згубно розкішне. Поза всілякими сумнівами, вона оплакує неминучу втрату молодого коханця. Милий хлопчик заперечує, але серце його — вільне. І все це змінилося соковитою зливою й водоспадом солодкої муки, що краяла серце.