Читати книгу - "Салимове Лігво"

І проте обоє знали, авжеж. Вони тут не самі.

  2

— Ходімо, — сказав він. — Пішли, роздивимося.

Він дуже міцно стискав свій кілок і тільки раз, мигцем, поглянув тужно назад на вікно.

Вона повільно рушила до коридору, і він слідом за нею. Зразу за дверима стояв маленький приставний столик з якоюсь книгою на ньому. Марк її підібрав.

— Гей, — мовив він. — Ви знаєте латину?

— Трішки, ще зі старших класів.

— Що це означає? — показав він їй обкладинку.

Вона прочитала слова вголос, нахмуреність поморщила її лоб. Потім вона похитала головою:

— Не знаю.

Він навмання розгорнув книжку і скривився. Там було зображення якогось голого чоловіка, який простягав випатране дитяче тіло до чогось, чого видно не було. Він поклав книгу назад, радий, що її позбавляється — її туго натягнута оправа вчувалася неприємно знайомою під його пальцями — і вони разом рушили коридором у бік кухні. Тіні тут були більш виразними. Це сонце вже перебралося до іншого боку будинку.

— Ви чуєте цей запах? — спитав він.

— Так.

— Тут він ще гірший, правда?

— Так.

Він згадав ту холодну комору, яку тримала його мати в їхньому колишньому домі, і як там, у темряві, одного року зіпсувалися три бушельні коші помідорів[234]. Цей запах був таким самим, як той, як сморід помідорів, що розкладаються на гнилятину.

Сюзен прошепотіла:

— Боже, як мені страшно.

Маркова рука потягнулася, знайшла її руку, і вони міцно зчепились.

Лінолеум у кухні був старим, шерехатим, подзьобаним, зачовганим на чорне перед старою порцеляновою мийкою. Посеред кухні стояв великий пощерблений стіл, а на нім — жовта тарілка, виделка та ніж, а також кавалок сирого фаршу.

Двері до підвалу стояли непричинені.

— Ось куди нам треба йти, — сказав хлопець.

— Ох, — безсило відгукнулася Сюзен.

Двері були відчинені лише на щілину, і світло туди не проникало зовсім. Здавалося, язик темряви зголодніло облизується на кухню, чекаючи, коли прийде ніч, щоб заковт­нути її цілком. Ця четвертина дюйма темряви була лячною, невимовно жахливою в її можливостях. Сюзен стояла поруч з Марком безпомічна і бездвижна.

Потім він ступив уперед, потягнув двері, відчиняючи їх, і застиг на мить, дивлячись униз. Сюзен побачила, як у нього під щелепою тремтить якийсь м’яз.

— Я думаю… — почав було він, та тут вона дочула щось у себе за спиною і обернулась, раптом почуваючись надто сповільненою, почуваючись запізнілою. Там стояв Стрейкер. Він усміхався.

Обернувся й Марк, побачив, спробував прослизнути повз нього. Кулак Стрейкера вгатився хлопчику в підборіддя, і той впав у непам’ять.

  3

Коли Марк опритомнів, його несли нагору сходами— утім, не підвальними сходами. Тут не було того відчуття кам’я­ного мішка і повітря було не таким смердючим. Він дозволив своїм повікам на дрібку розтулитися, залишивши голову безвільно звисати з шиї. Ось наближається сходовий майданчик… це другий поверх. Видно йому було досить ясно. Сонце ще не сіло. Отже, є мала надія.

Вони дістались майданчика, і раптом руки, які його тримали, щезли. Він важко гепнувся на підлогу, вдарившись головою.

— Чи ви вважаєте, що я не знаю, коли хтось вдає з себе опосума, юний містере? — запитав його Стрейкер.

З підлоги він легко здавався десятифутового зросту. Його лиса голова в мороці, що згущався, блищала зі стриманою елегантністю. Зі зростаючим жахом Марк побачив на його плечі моток линви.

Марк лапнув себе за кишеню, де був лежав його пістолет.

Стрейкер, закинувши голову, розсміявся:

— Я дозволив собі привілей прибрати зброю, юний містере. Хлопчикам не варто дозволяти зброї, на якій вони не розуміються… і то не більше, ніж їм варто супроводжувати молодих леді до будинків, куди їх не було запрошено в гостину.

— Що ви зробили із Сюзен Нортон?

Стрейкер усміхнувся:

— Я доправив її туди, куди вона хотіла потрапити, хлопчику мій. У підвал. Пізніше, коли зайде сонце, вона познайомиться з тим чоловіком, з яким вона й прийшла сюди познайомитися. Ви самі теж з ним познайомитеся, можливо, пізніше сю ніч, можливо, наступної ночі. Він може подарувати вас цій дівчині, звичайно… проте я схиляюсь до думки, що він захоче попоратися з вами особисто. Дівчина отримає своїх власних друзів, дехто з них, можливо, такий само настирливий, як ви.

Марк брикнув обома ногами Стрейкеру в пах, та Стрейкер, як той танцюрист, зробив пливкий крок убік. Тої ж миті він сам вихнув ногою, поціливши Марку якраз по нирках.

Марк, закусивши губи, корчився на підлозі.

Стрейкер посміювався:

— Нумо, юний містере. На ноги.

— Я… я не можу.

— Тоді повзіть, — зневажливо кинув Стрейкер.

Він копнув знову, цього разу вдаривши у великий стегновий м’яз. Біль був жахливим, але Марк зціпив зуби. Він зіп’явсь на коліна, а потім і на ноги.

Вони рушили коридором до дверей у його дальнім кінці. Біль у нирках поступово зменшувався до тупого ниття.

— Що ви збираєтеся зі мною зробити?

— Підвісити до крокви, як молодого індика, юний містере. Пізніше, після того як мій Пан проведе з вами спілкування, отримаєте волю.

— Як ті інші?

Стрейкер усміхнувся.

Коли Марк штовхнув двері і ступив до тієї кімнати, де колись вчинив самогубство Х’юбі Марстен, щось ніби дивне сталося в його мозку. Страх звідти нікуди не подівся, але, схоже, він припинив діяти як гальмо для думок, глушачи всі конструктивні сигнали. Його думки почали мелькотіти з дивовижною швидкістю, і то не словами чи певними образами, а чимось на кшталт символьної стенограми. Він відчув себе ніби електричною лампочкою, яка раптом отримала приплив енергії з невідомого джерела.

Сама кімната була цілком прозаїчною. Смугами висіли шпалери, відкриваючи під собою білий тиньк і гіпсокартон. Підлога густо запорошена пилом і вапном, але на ній виднівся лише один ланцюжок слідів, підказуючи, що хтось заходив сюди один раз, роздивився і знову пішов. Тут було два стоси журналів, чавунна рама ліжка без усяких пружин чи матраца та маленька бляшана заслінка з побляклою репродукцією «Кер’єр і Айвз»[235], яка колись перекривала пічний отвір у димоході. Вікно затуляли віконниці, але крізь зламані планки сочилося достатньо курявого світла, щоб Марку подумати, що до смерку залишилася хіба що година. Якась аура старого паскудства була присутня в цій кімнаті.

Це забрало, либонь, секунд п’ять: відчинити двері, побачити ці речі і пройти до центру кімнати, де Стрейкер наказав йому зупинитися. Протягом цього короткого часу його розум промчав трьома трасами і розглянув три можливих виходи з ситуації, у якій він опинився.

На одній трасі він знагла кинувся через кімнату до затуленого вікна і спробував, як якийсь герой фільму-вестерна, проломитися заразом крізь шибку й віконницю, зі сліпою надією стрибаючи на що б там не лежало внизу. Одним ментальним оком він побачив себе, як він проломлюється, лише щоби впасти на іржаву купу покинутого фермерського знаряддя, смикаючись останні секунди свого життя настромленим на тупі леза борони, як жук на шпильці. Другим оком він побачив, як проламується крізь шибку і натикається на віконницю, яка здригається, але не піддається. Побачив,