Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

Похоронили в цинку, навіть не відкривали. Тому ж власне так трапилося, що трьох похоронили раніше, а Максима більш як за місяць. Але всіх їх похоронили на 76-у полі почесних поховань у Львові. І, знаєте, що от як звільняли вже три роки потому хлопців із полону, то попри подвійне співпадіння ДНК-аналізу, у мене все одно думка виникала: «А раптом?..»

ТАРАС КОНЧЕВИЧ («ДАНТИСТ») (28.10.1979 — 09.02.2015) ОКРЕМА Галицька бригада, Західне ОТО НГУ

— З батьком Тарас розмовляв дуже часто, двічі, а то й тричі на день. Але оповідками про війну не обтяжував: він у нас інфарктник, тому брат його беріг. Казав татові спершу, що він у санаторії, хоча вже тоді був на полігоні в Раковці, потім розповідав, буцімто він у лазареті й доглядає за пораненими, переконував, що в безпеці й там спокійно, ну, щоб тато не переживав. Та навіть про поранення нічого не сказав батькам. Хоча, думаю, тато здогадувався, бо й сам військовий, та й не раз казав мені, дивлячись чергові новини: «Ти просто не знаєш, що таке «котел». Але офіційно отримав підтвердження, де був його син і що в жовтні його поранили, тільки з документів Тараса, які вони отримали вже по його загибелі.

Тарас Кончевич із побратимом

Ігор знайшов у дипломаті документи про загибель його брата «дорогою смерті», майже одночасно з «Кавказом», «Кощєєм» і «Тарпаном». Невдовзі тіла, зокрема й Тараса, обміняли на одного живого полоненого бойовика.

— Тарас того дня на санбетеері наздогнав екіпаж медтори й навіть надав двом хлопцям допомогу, скерувавши їх, куди рухатися з цього місця. Ми з ними якось перетнулися на кладовищі біля Тарасової могили, і вони все мені детально розповіли про те 9 лютого. Встиг Тарас навіть поговорити з «Кавказом», у якого уже були перебиті ноги, але він ще набирав свою дружину й розмовляв. Це вже мені Оксана, його дружина, переповідала. Але потім — новий обстріл і ворог із засідки. Уже не вижив ніхто. Два тижні десь вони в полі лежали, і їх не могли вивезти ні вояки, ні волонтери, бо постійно три-вали обстріли… Він же, чорт забирай, міг спокійно не йти: був головним лікарем Звенигородської лікарської амбулаторії (сімейна медицина), а це — резерв, та й хвороба в нього була... не буду приховувати — псоріаз. Ну, не беруть з таким захворюванням до війська, кажу вам це як доктор-дерматолог обласного військкомату. Але Тарас мав інше бачення, свою мотивацію. І я її цілком розумів і підтримував.

Після розстрілів на Революції Гідності, коли чоловік побачив, як приносять поранених і мертвих хлопців у Михайлівський собор і готель на Інститутській, він чітко сказав, що стане до лав Національної гвардії й боротиметься до останнього: «Я — лікар, це — мій святий обов’язок — бути там і рятувати життя нашиххлопців».

— Та й чи всидів би він тут? Думаю, ні. Хоча вдома в нього лишалися двоє діток — Христинка 2002 року народження і Олег — 2005-го.

Про загибель медика «Дантиста» з медроти Пирогова першому повідомили панові Григорію — Тарасовому батькові. Попри слабе здоров’я, він прийняв цю новину по-військовому стримано, хоча всередині все ніби обірвалося. І повідомив Ігореві про смертьбрата.

А згодом із Тарасового телефону задзвонили й запропонували викупити його за винагороду, проте так само раптово й зникли з мережі. І тоді почалися пошуки — шпиталі, морги, волонтери, аж поки Ігор не натрапив на те ж відео, що й родина Максима Овчарука — на репортаж Дмитра Стєшина «Прах войны». У ньому Ігор побачив тіло в Тарасовому бушлаті.

— Підборіддя і характерний вираз обличчя... це той вираз обличчя, коли Тарасові бувало боляче, я його добре знаю, я його й впізнав. Я не бачив усього обличчя, але я впізнав у ньому свого брата. А потім побачив номерний жетон Тараса. То був брат. Уже на тому відео — мертвий. Але все одно я надіявся на дзвінок. До 24 лютого надіявся, допоки його тіло не привезли до Львова. Те ж було в батьків. І тільки коли я на власні очі побачив неживого брата, коли торкнувся його льодяної руки й побачив в реальності той самий вираз обличчя, застиглий у відчутті болю, я зрозумів, що це вже край, що це — все, мого брата більше нема. Тільки лишається вірити — не даремно. І коли ти щодня прокидаєшся зі звісткою про «двохсотих» і «трьохсотих» з фронту, коли біля Тараса на Личаківському з’являються нові могили, то думаєш про те ж — аби не даремно, аби не просто так.

ОЛЕКСІЙ ГУРТОВ (09.10.1977 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

Майор Гуртов виїхав із зони АТО до рідної Балаклії, на Харківщину, до військових складів за боєприпасами. Там досі живе його мати, яка з нетерпінням чекала на сина: він щойно набрав її і сказав, що їде на день-два сюди.

А тим часом у Мукачевому тішилася його дружина Ліліана: чоловік хоч трішки ковтне не воєнного повітря, видихне порох з легень. Олексій минув щойно звільнений Слов’янськ, перетнув межу Харківщини, і дорога перейшла за Ізюм. В Олексія було зовсім небагато часу, аби обійняти матір, наговоритися з братом Андрієм і трішки відпочити. А далі — знову у дорогу. Він кадровий військовий, майор, він присягав захищати свій народ, свою країну.

Але коли майор рушав до зони АТО із Балаклії, його друзі та сусіди повиходили з будинків на узбіччя і проводжали його на фронт. Олексій набирав дружину й не міг пояснити, чому місцеві так його проводжають.

— Зачем вы все тут повыходили? Зачем? — Андрій сердито розмовляв із сусідами за такі «проводи». — Давайте, разходитесь по домам! Вы его, что последний раз видите? Чего его так провожать?

— Что тут происходит? — вийшов Олексій із хати зі своїм військовим наплечником і повільно складав речі до авто, перевіряючи, чи все зі собою прихопив. — Андрей, что-то мне не по себе от таких проводов... Так в последний путь разве что провожают.

— Знаю, Леша, знаю. Я сам не понимаю, чего они повыходили, — знизував плечима брат майора Гуртова. — Думаю, они просто хотели тебя подбодрить, что ли. Но как-то странно все это получилось.

Олексій Гуртов

— Ай, ладно, Олексій махнув рукою й усміхнувся братові. — Надо ехать уже. Береги маму.

Брати міцно обійнялися і поплескали одне одного по спині.