Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

— Леша, ну как вы там? Вы еще в Балаклее? — хвилювалася Ліліана.

— Ой, дорогая, машина наша сломалась, — заклопотано відповідав Олексій. — Пока стоим в Артемовске на СТО, колеса меняем. Думаю, по темному не поедем. С утра уже — к своим, туда.

Ліліана уже не турбувала чоловіка того вечора. А наступного дня вранці взялася дзвонити, та марно. «Певно, за кермом і не чує», — заспокоювала себе Ліліана й ховала телефон з максимально увімкнутим сигналом дзвінка до кишені своєї зимової куртки. Але впродовж дня Олексій так і не відповів, й уже коли вечоріло, його телефон вимкнувся з мережі чи вимкнули...

І жінка почала обдзвонювати чоловікових побратимів. Ті ж казали, що бачили того дня її Льошу, але знайти його вже ніхто не міг. Нічний сон тільки підтвердив її моторошні здогадки: у тому сні чоловік ніби повернувся додому, але назавжди. А вранці жінку набрав командир.

— Льоші немає. Ми в оточенні. Дебальцеве. Де він — не знає ніхто.

Ліліана не знала, як відповісти, а в голові першою промайнула думка: «Як сказати дітям?» Тому вона відмовилася вірити у чоловікову смерть і розпочала власні пошуки Олексія.

«У нашій сім’ї чоловіки довго не живуть» — вчувалися Ліліані Олексієві слова, ніби їх поставили на повтор. Від такого можна й збожеволіти, та жінка трималася. Олексій — із сім’ї військових, його батько загинув в Афганістані, коли хлопцеві було лише десять. І мама сама виховала двох синів. «Невже й Льоша повторить долю батька?» — думала Ліліана, а тим часом Олексія шукали і військові, і волонтери.

— Я шукала його три тижні: дзвонила на всі гарячі лінії, до усіх волонтерів, яких тільки знала, його шукали побратими, партизани, усі, але не міністерство — ніхто там не шукав кадрового офіцера, майора. «Такого в списках немає». Було страшно, але я телефонувала навіть на гарячу лінію сепаратистів. Як зараз це все згадую, то мені аж камінь на горло налягає від болю і зневіри. А коли я сказала сепаратистам на їхнє питання, що Льоша зенітник, то вони зареготали й сказали: «так он — артиллерия, он — убийца!». Я ж їм пояснювати, що це протиповітряна оборона, але куди там... Та я навіть набирала Рубана, надіялася, але й він назвав мого чоловіка «убивцем». Не знаю, може він щось інше мав на увазі під цими словами, але вони мене приголомшили... Я навіть перевірила, чи то я не терористам в тій суматосі часом не подзвонила, але ні — то був він. Мене заспокоювали й давали надію тільки волонтери з Артемівська: вони припускали, що Олексій ще міг потрапити до полону. І та надія давала Лілані ще трохи сил шукати чоловіка. Вона щодня приходила до місцевої церкви й молилася за його здоров’я. А потім їй подзвонили з дні-провського моргу й попросили приїхати на впізнання, бо привезли 48 тіл, і всі без документів.

— Мій кум, також військовий, був саме в той час у Дніпрі, тому це його я попросила піти в морг і пошукати Льошу. Але він його не знайшов. А тоді дівчата з офіцерського корпусу сконтактувалися зі мною й попросили надіслати фото Льоші. І я надіслала свою улюблене. З собакою. Знаєш, коли я вийшла на військову пенсію, то Льоша подарував мені собаку, і якось ми з ним гралися з тим собакою, то я й сфотографувала його. І таке гарне фото вийшло. От саме його я й вислала для пошуків. А ще в нього на лівій руці коло з буквою «А» було. І через два дні мені подзвонили й сказали, що Льошу таки знайшли серед загиблих. І тут в мене ніби емоції скінчилися, ніби мене заціпило: я не могла ні плакати, ні голосити, ні лаятися. Я лиш думала, як сказати дітям. Все. До речі, під час тих пошуків мені ще один сон наснився про Льошу: то був наш Мукачівський замок, мультиплікаційний такий, у салатово-рожевих тонах, а над ним пролітала велика красива жар-птиця. А потім я порахувала, що то був дев’ятий день, відколи Олексія не стало. На 9 день він полетів.

РОМАН ЧОРНОБАЙ (21.12.1981 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

Таня дзвонила дуже багато разів того фатального дев’ятого лютого, але телефон чоловіка мовчав. Аж раптом — «абонент знову на зв’язку», і Таня набрала знову. Але почула голос чужого чоловіка.

— Сонечко, ваш солдат погиб, — якось дивно й млосно промовив незнайомий голос.

Таня мовчала. Він так сказав, бо Таня була підписана на Роминому планшеті — «Сонечко».

Після того дзвінка жінка почала набирати Ромину сестру, яка працювала в бухгалтерії 128-ої бригади, надіялася, що вона знає більше.

— Віро, я набрала Рому, а там чужий хтось сказав, що він загинув…

— Таню, та не може такого бути, то не правда.

— Та й усі друзі казали, мовляв, Таня, ти не одна така: сепаратисти часто говорять рідним про нібито смерть їхніх рідних. Ну і я не повірила.

Але наприкінці лютого, коли загиблих таки вдалося вивезти зі зони бойових дій, усі сподівання щезли. Серед них був Рома, цілий, і тільки постріл в шию. Їх усіх тоді майже миттєво відібрала війна... На «дорозі життя».

ВАСИЛЬ БІЛАК (17.09.1993 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

То було те ж 9 лютого — день загибелі українських екіпажів на трасі між Дебальцевим й Артемівськом, у районі Логвинового. Тоді Василь із побратимами, серед яких і його друг Роман Совлич, їхав вантажівкою на Дебальцеве й потрапив під обстріл бойовиків, які чатували із засідки. Тоді ж, окрім Васі та Роми, загинули майор Олексій Гуртов, сержант Роман Чорнобай, полковники Ігор Павлов та Сергій Циганок, підполковник Артур Музика, майор Святослав Василенко та молодший сержант Антон Макаренко. Тіла одразу вивезти не змогли,знайшли згодом вантажівку, але тіл ні в ній, ні в полі не було. І тільки наприкінці лютого спершу Василя, а потім і Романа знайшли й поховали.

— Васю ідентифікували 18 лютого, через дев’ять днів після загибелі, — каже мати. — І Васю, і Рому можна було впізнати: у Роми була прострілена голова, а Васі лице майже не було пошкоджене, хіба трохи стерта щока, як він лежав на землі. Їхні тіла вивезли до Дніпра й звідти нас уже волонтери, так, це важливо — саме волонтери — повідомляли про те, що є