Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Пили, та ще й у великих кількостях, як тут, так і там. Різниця була приблизно такою, як та, яку робили раніше між «трапезою» та «столуванням». Під час блоту на столі не з'являлося жодної страви, й, певна річ, ніхто не сміявся. Настрій був серйозний і скорше лякливий, сповнений очікування. Не було ні співака, ні скальда. Але звучали слова пророцтв. Натомість у великій залі панувала радість, що доходила аж до ексцесу.

Свято й торжество є дотичними на своїх межах та проникають одне в одне: розділення їх є скорше актом духовної та історичної анатомії. Маємо погодитися з Ґренбеком у тому, що германський ритуал переважно було втрачено, і «ми ніколи не будемо у змозі відтворити культ в його перебігу».

Святкова учта збирає чоловіків просторово у великій залі; натомість блот переносить їх в інший час. Історія і доля розділяються. Тут людина зустрічається із собі подібним у певній матерії, а там вона збирається в плетиві.

Тут ідеться про різницю не в послідовності часу, а в порядкові часу. У святковій радості думають про минуле й майбутнє. Прославляються вчинки батьків та свої власні. Можна чути співаків, навіть таких, чиї імена ще будуть відомі через багато віків. «Люба зброя виблискує», мужність, дієвість зростає. Доволі легко можна переоцінити межі власних сил. Феаки вирішують оснастити корабель Одіссея; прусська гвардія розмахує шаблями на сходах французького посольства перед 1806 роком.

Під час блоту вершиться інший часовий порядок. Коли закликають богів, то не з минулого, не з «давніх часів». Не варто ні дослухатися до оракула, ні досліджувати майбутнє. Там, де боги відступають, вони вже є слабкими. Минуле й майбутнє радше під неймовірним тиском концентруються в одну мить. Ця мить вибудовує міст, під яким плине час. Тут найглибший спокій, тут криється скарб, порівняно з яким витвори та вчинки назовні є лише жалюгідними копіями. Там є пережита доля, тут — уявлення про неї.

Існує велика спокуса надати такій зустрічі сенс оракула, як то знову і знову ставалося й ставатиметься в майбутньому. Перед поглядом має відкриватися майбутнє, ба більше, погляд має його визначати — так жили в усі часи жерці, маги та звіздарі.

У бажанні тлумачення майбутнього вичерпується вульгарне розуміння астрології. На визначення майбутнього націлене загальне нерозуміння та недооцінка молитви.

Великий перехід виходить за межі часу як такого, а отже, і за межі майбутнього. Воно зливається з минулим у жар миттєвості. Саме цей момент мав на увазі Ніцше, коли говорив про «полуденне щастя». Годинник стоїть нерухомо. Сюди пасує і те, що казав Шопенгауер про смертну годину. Тут на «митній заставі[458]», в напруженому очікуванні ще раз звучить лейтмотив життя.

Власне, богів не закликають, вони народжуються — це добре описав Ґренберк, розумів це й Анґелус Сілезіус[459], що підтверджують деякі з його найсміливіших віршів.

Отже, боги є in statu nascendi, майже позбавлені якостей, ще не спожиті культом і вірою — вони більше «звучать», ніж діють, як то можна здогадатися з деяких їхніх імен (Frei, Freia, Fro, а також ті, що починаються на Jo, Ju, Jul).

Вони зустрічаються не в корінні, не в кроні, а біля підніжжя ясена, де верх і низ розташовані в дзеркальному відображенні. Там плетиво ще безбарвне, без якостей. Звідти йде безстрашність, що спирається на знання, силу, яка приборкує моря і країни.

Місце, де проводився «великий» блот, вважалося святою землею; там встановлювали пам'ятний знак. З цього можна зробити висновок, що зустріч не завжди вдавалася.

Якщо ми починаємо цікавитися абсолютним у минулому народів і культів, тобто з історичної перспективи, або в їхньому теперішньому, тобто з етнографічної перспективи, то одержимо при цьому не більше ніж моделі, в кращому разі — також масштаби. Мірило ми мусимо обирати самі. Імена, навіть імена богів, то лише звук і дим. Хто покладається на це, саме в сенсі простого повторення, той уже програв.

У зв'язку з цим мені пригадалася розмова з одним уже давно померлим письменником на ім'я Ернст Вайхерт. Це було в ляйпцизькій обсерваторії; він розповідав про старшокурсників, у яких викладав.

— А ще є в мене один, який має плани досягти високих вершин. Хлопець хоче стати Наполеоном — це мета, на яку він скеровує всі свої вчинки.

— Непогано, і як же він збирається її досягти?

— Він живе аскетично, займається переважно математикою і тактикою, а після гімназії хоче вступити в артилерійський полк.

Третій співбесідник, здається, це був видавець Науманн, зауважив на це: «Сподіваюся, що він доросте до фельдфебеля».

Загалом, висновок щодо методики був правильний, але оцінка юнака була надто жорсткою. Адже йому бракувало лише дрібки фантазії. Для нього світ ще був поділений на імена, як город — на грядки; на одній із них він хотів розквітнути. Він не знав, що якщо нам вдасться досягти такого рангу, ми виходимо за межі безіменного. Гренадери відчували це краще; для них той великий чоловік був «le petit caporal[460]».

Брак фантазії можна і навіть треба пробачити. Але якщо фантазія бере гору, то світ невдовзі нагадуватиме тропічний ліс або божевільню. Хоча світ залежить не так від великих, як від малих людей та їхнього тверезого погляду. В цьому плані світ нагадує господарство, для якого важливіше, що знову прийде поштар і сажотрус, ніж Фрідріх чи Наполеон.

Отже, світ живе радше малими чи навіть дуже малими переходами, ніж великими, — з цим ми згодні, але все це не виключає загальної оцінки ситуації.

Що стосується нас, то ми, безперечно, перебуваємо у стані Великого переходу і вже відчули кілька