Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

ефемерного, від правди й кривди, від дії й страждання в його часовому зображенні. Толстой: Наполеонові під час російської зими належала найменша міра свободи волі. Клемансо: людиною, яка найменше знала про саму справу, був Дрейфус. Тобто він бачив лише епізод, який завершився реабілітацією. Сюди належить також зведення порахунків з особами, які завдали неймовірних збитків. Те, що їх убивають, належить до порядку, але не відновлює порядку. Вже саме обрахування збитків призводить до похибки мислення.

Сила вчинків і витворів мистецтва спирається не на те, що щось відбувається, а на враження «ніби щось відбулося». Все це має вивести нас за межі часу і простору. З цього відходить будь-яке наближення. Повія, яка презентує себе у вітрині портового міста, знає і хоче, щоб щось відбулося. Але вона мусить створити враження, хоч як убого це виглядає, «нібито» щось при цьому станеться. Тоді як усе обмежується маскою, сутим зображенням, реалістичним актом. Якщо тут має відбутися щось більше, то його мусить додати сам клієнт.

Дівчина працює, як ловчиня змій, але самій змії нічого не хоче віддати.

242

У змії лякає не так отрута, заціпеніння, відсутність кінцівок. Тут радше здається, що на якусь мить ворухнулося плетиво. Життя і смерть перемішуються, ґрунт стає непевним. У кожній випадковій загрозі криється велика, єдина небезпека.

У цьому сенсі змія є межовим знаком — і далеко не останнім. Її вигляд збуджує первинні спогади поряд із плетивом, в якому переплавляються всі відмінності, зокрема й відмінності між життям і смертю. Поволока стає тоншою, безбарвнішою. Старі лікарі вважали надійним провісником смерті, коли вмирущий починав «вискубувати вовну».

Якщо про когось таки можна сказати, що він є «надійним клієнтом», який щось додає й приносить, то таким є вмирущий. Тут уже немає більше жодних відхилень, шлях стає одноколійним. Треба подолати «похмуру долину», навіть якщо органи відчуття відмовляються служити. Шлях веде далі, навіть якщо не ворушиться ні рука, ні нога й не здіймаються груди.

Чи є тут ще якісь відмінності — наприклад, між входом [у світ] і виходом — це питання, яке від початку поставало перед людьми й часто привертало їхню увагу. Перед тим, хто схильний відповісти тут позитивно чи принаймні розглянути таку можливість, одразу виникає наступне питання: чи можна в цьому напрямі діяти ще за життя — чи то через медитацію, чи то через життєві правила або символічне мандрівку до смерті.

Поводитися так, «ніби щось відбувається» — в цьому сенс солдатської муштри й містерій. Є солдати, які ніколи не були під обстрілом, хоча тренувалися все життя. Але за ворогом стоїть смерть, і ця зустріч не проминає нікого[455].

243

Як застигають пасма лави, що охолоджується, так і плетиво здатне майже без переходу витворити високу досконалість. Можна припустити, що у великих художників, доробок яких вражає казковою насиченістю, залишився запас цього безпосереднього потягу до формування. І хоча у мистецтві він розростається вегетативним чином, нам не слід зараховувати його до властивостей самого мистецтва. Витвір мистецтва перебуває у просторі, байдуже, чи це палац, чи скромна хатинка, але він існує. Аж тут проноситься щось інше — ціла низка пантомімічних рухів, несвідомих, ба, можливо, навіть не бажаних для митця.

Ми не знаходимо цих застиглих рухів in statu nascendi[456] ні в Ласко, ні в Альтамірі — там уже витвори мистецтва, — зате ці рухи є в Мексиці. Як уже неодноразово підкреслювалося, йдеться не про датування в межах часу, а про переживання на його межах, які можливі будь-коли — також — і якраз знову — в наш час.

Також не варто забувати про кельто-германське плетиво — його можна знайти в країнах, де майже не бачили змій. З моїх щоденників я взяв одну нотатку про Озеберзький корабель[457], який зберігається в Осло — корабель мертвих із багатими дарами:

«Як і в кельтів, тут плетений візерунок також відіграє важливу роль; у багатьох місцях дерево вкрито саме таким візерунком. Навряд чи ці фігури могли виникнути із самого лише духу винахідливості. Тут радше здається, що ця структура ліній плавно проступила з нероздільного, адже з художнього погляду таку лінію годі вигадати самому, вона навіть не вписується в рамки жодної формули. Петльований витвір криє в собі значно потужніші сили, ніж суто естетичні. Це дуже щільна, ще не розділена на волокна нитка долі. Всі оці ковалі, ткачі, човнярі та стельмахи були водночас чарівниками. Те, що творили руки, оживало; вірш був замовлянням. Ось як треба розглядати цей довгий човен з командою чоловіків на ньому: як потужного дракона, що розсікає течію та певен своєї мети».

244

Таким історикам, як Вальтер Ф. Отто (1874–1958) та Вільгельм Ґренбек (1873–1948), вдалося те, чого не зміг досягти Якоб Буркгардт, або в чому він, можливо, зазнав невдачі — зробити крок за межі культурно-історичного розгляду до безпосередньої дійсності: там — до греків, а тут — до германців та їхнього світу.

За те, що християни поклоняються лише одному богові, який не терпить поряд із собою жодних інших, світ мусив нести тяжку спокуту — і не лише через винищення людей і цілих народів, але й через планомірне знищення давніх документів. Усе це ускладнює доступ не лише до розвинутих культур Мексики, але й до власних пращурів. З цієї перспективи існування Сноррі Стурлусона означає для нас виняткову удачу.

Та все-таки Ґренбеку довелося багато промацувати та намагатися розплутати християнські перетлумачення. Зокрема й сенс блоту як сакрального заклинання; але до цього можна ще дещо додати.

Ґренбек називає блот «святом творення». Мається на увазі свято з особливим наміром: заклинанням бога та народженням бога. Все це можна також назвати торжеством, адже, безперечно, настрій був не просто святковий, то був настрій торжества.

Свято за своєю суттю прив'язане до певного дня, до певної черговості й повернення. Це мало стосуватися і блоту, але тільки почасти, адже він міг відбуватися незалежно від черговості, просто з безпосередньої нагоди — наприклад, у зв'язку зі