Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Там, де плетиво позбавлене якостей, зникає не тільки різниця між речовинами, але й напрямки — згори і знизу, високо й низько, праворуч і ліворуч — а також напрямки життя і смерті.

Та коли починається тягтися нитка, тоді виявляються відмінності напрямків — спершу у вигляді різноманітних процесів. Так виникає плетений візерунок, спіралі, тканина з вузлуватостями. До цих структур підходить наука як у малому, так і у великому, як в атомах і молекулах, так і в космографії — у своїх концепціях неорганічного та органічного світу. Подібні візерунки йдуть від спіральних туманностей до плетива гену і навіть ще глибше. Задовго до того, як утворюється кристал, йому передують саме такі рухи.

Такі самі процеси можна припустити в ґенезі твору мистецтва. Багато з них не доходить до формування й залишається у сфері концепцій та інтуїції. Тоді як інше несподівано виходить наперед.

Якщо в органічному світі якась істота скручується у формі патериці, равликової хатки, кручених паничів, то вона повторює рух, який щільно прилягає до растру. На таке здатні «нижчі» організми, такі як форамініфери[454], але й високорозвинуті. В еволюції амонітів подібні процеси відбуваються знову і знову, так ніби скручування ставало щораз необхідним.

Такі рухи виходять за межі популяції. Їхню появу можна припустити там, де стиль сильно спрощується, але вони також можуть проникати в розвинуті популяції і породжувати барокові світи. Поглянувши на розтин мушлі наутилуса, ми стикаємося з дивовижею. Подібне проникає також у наш технічний ландшафт.

У цьому зв'язку виникає, зокрема, питання: чи справді магматичне за будь-яких обставин руйнує форму, особливо високу форму, чи, можливо, воно також може її змінити, ба навіть запліднити. Вулканічне не повинно сприйматися як щось однозначно чуже, а як ще одна співтворча сила. Таким чином вулканічне входить у велике господарство Землі; засвідчує її плетиво. Те, що воно демонструє червоний колір, нагадує цикл свят у календарі; час від часу таке є необхідним.

Для нас важливо впритул наблизитися до межі людського в пошуках первинного сенсу свята. Його історію можна розбити на два великі очікування: бажання бути ідентичним до звіра та надія на появу богів.

Передумовою таких наближень є необхідність для людини залишатися відкритою. Відомо, що сьогодні людині це менше вдається та рідше є метою, ніж будь-коли в історії, проте вона прагне цілковито гуманізувати й просочити весь світ гуманною субстанцією.

Чи можна тут припустити, що складний чуттєвий апарат повільно хиріє і відмирає? Таким є погляд Олдоса Гакслі в «Прекрасному новому світі».

А може, це цілковите усунення й прибирання метафізичних решток, зужитих часом, яке дає сподівання на нечуване? Ніцше, який хотів почати з чистого аркуша, списавши разом із богами й людину, покладав на це великі надії. Але він висловлюється нечітко. Так, як жив Заратустра, міг і може жити мудрець будь-якої доби.

Але що означає жити, не торкаючись тих меж, за якими залишаються не лише люди, але також боги й тварини? Це питання завжди непокоїло і лякало людину, і навіть сьогодні є її найпотаємнішою тривогою.

Заратустра любив змію; вона була для нього найрозумнішою твариною. Тут він не міг мати на увазі емпіричну змію, не ту тварину, відому анатомам та біологам та описану ними. Він мав відчувати якусь іншу мудрість та іншу істоту, ніж та, що трапляється у природі.

У змії живе хитрість і мудрість матері-Землі, але не більшою мірою, ніж у будь-якому іншому створінні. Тут годі знайти пояснення тому остраху й шані, які надавали змії на Сході й Заході, — ранг, що підносить її над головами богів та королів або вказує на підніжжя хреста. Все це не може пояснити жах мандрівника — хай який він мужній і розумний, — коли під його ногами розгортається спіраль цієї тварини.

Тут має діяти щось інше й сильніше, що у вигляді відкритої таємниці зберігає аж до наших часів свою безпосередню несподіваність.

Якщо ми порівняємо цю несподіваність із ефектом від мистецького твору, то через редукцію вона впливає на первинну форму, яку ми називаємо плетивом. Це не первинна потенція, а потенція, яка шляхом еволюції стилізована у бік спрощення, вона захоплює і жахає. Кінцівки, що виокремилися вже давним-давно, знову приросли до тулуба; залишилися самі лише сліди в анатомії. У сенсі розвитку джгутикові, щетинкощелепні, міногові є більш первинними. Деякі з цих істот, такі як спірохети, є незрівнянно небезпечнішими.

Отже, в образі змії ми маємо перед собою маску, проте надзвичайно вдалу маску. Доказом цьому є те значення, яке з прадавніх часів надавалося змії. Вона є твариною бога смерті, але також Асклепія — створінням, в якому отрута поєднує обидві потенції: смертельну й лікувальну. У дуже різних народів, розділених простором і часом, зі змією поєднується земля як первинна сила. З неї починаються і нею завершуються перетворення.

Маска у просторі: нас лякає та ощасливлює те, що ми передчуваємо. Ми дослухаємося; звучання проникає наскрізь. Кожен твір мистецтва повинен мати щось від цієї проникливості; те, що він зображає, є уявою. Якщо він не дає чогось більшого, ніж відображення, нічого такого, що є проникливим звуком чи пронизливим світлом, тоді це просто порожня гра (leeres Schauspiel), суто маска: в цьому полягає головний закид до реалізму, зокрема й до реалізму, який практикується сьогодні в зоології.

Маска в часі: коли змія на наших очах скручується й розкручується, то тут є більше, ніж просто епізодична зустріч, що скоро мине. У цьому сенсі історична подія подібна до твору мистецтва — вона діє разом з чимось іншим, відмінним від