Читати книгу - "Андрій Лаговський"

функцій та інтегралів. Не можна було рівночасно не звернути увагу на ту надзвичайну знайомість із численними чужоземними працями, яку виявив референт. «І звідкіля він знаходить час, щоб стільки перечитати?» — шепотів один із стареньких, заслужених професорів математиків, дивлячись на бліде й слабовите, але ще зовсім молоде обличчя Лаговського.

Реферат знайшов відгуки й у щоденній пресі. Декілька газетних репортерів злапали професора тут-таки на з’їзді та й обсипали його запитаннями. Нарешті в недільному додатку до найбільше розповсюдженої газети з’явився дуже добре зроблений портрет, великий, на першій друкованій сторінці, з підписом: «Професор Андрій Іванович Лаговський. З приводу його реферата на з’їзді». А в тексті було подано життєпис його, позичений, мабуть, з нового енциклопедичного словника, та згадано, що він, учений математик, є заразом і поет. Тут само подавалися й деякі його поезії.

Сім’я генерала Шмідта, тільки без найстаршого сина — Володимира, сиділа за ранішньою кавою, як подали їм газету з отим недільним додатком. Знайоме обличчя одразу кинулося їм усім в очі. Повиринали прихильні згадки про нього. Наймолодший з братів, Костянтин, переказав, що він, не так тому й давно, був навідав Андрія Йвановича та й виніс од нього силу дуже гарних вражень і був тяг його до себе в сім’ю; та професор пручавсь і не хотів іти. А на стіні в Андрія Йвановича, висить група, де він сфотографувавсь був з двома братами Шмідтами, і тую групу, мов святу ікону, він побожно вквітчав посохлим віночком із кавказьких криптомерій, якого колись обидва брати були йому заплели в Туапсе, коло морського берега.

Оповідання дуже заторкнуло всіх. Усім захотілося Лаговського побачити. А надто генеральша Шмідтова захвилювалася.

— В четвер будуть мої йменини й парадний обід для всіх наших знайомих, — сказала вона. — Я напишу листа до Андрія Йвановича, щоб він неодмінно приходив, бо ми всі дуже його любимо і вважаємо за свого рідного, і що він мене тяжко покривдить, як не прийде.

І написала. Володимир про те нічого не знав. Лаговський скількись разів перечитав того листа. Чимсь аж надто гарним, п’янюче гарним віяло з тих чисто материнських запросин, що генеральша написала…

— Тільки ж я не піду! — вирішив він після довгенького вагання. — Я вже сім’ю Шмідтів поховав, і нехай вони мене поховають.

Натомість він послав свого слугу Федора до сусідньої оранжерейної квітниці замовити на четвер дорогого, розкішного букета з чайних рож. Як надійшов четвер, Федір заніс того букета до господи Шмідтів разом з візитовою карткою професора, без усякого привітального напису.

Генеральша звеліла поставити квітки в вітальні на столі. Зачали сходитися гості. Кожен звертав увагу на велетенського чудового букета, а іменинниця всім оповіщала, що ті квітки — од професора Лаговського і що він незабаром буде тут.

Та Лаговського не було. Вже в світлицях Шмідтів аж гуло од гостей, а Лаговського не було. Генеральша пішла навідатися до кімнати Аполлона, чи не там, часом, Лаговський сидить із її синами.

Всі тройко молодих Шмідтів знаходилися вкупі в Аполлоновій світлиці, навіть Володимир, який, другим разом, неохоче був заглядав до Аполлона. Та тепер йому треба було попрохати в брата запонку й шпильку до галстука. Він стояв коло шухляди, а Аполлон нишпорив у ній. Наймолодший, Костянтин, мовчки сидів на дивані.

— Слухайте, Аполлоне та Костянтине! — звернулася до синів генеральша. — Сідайте на візника та й зараз привозьте сюди Андрія Ивановича, бо сам він, мабуть, і не вирядиться ніяк.

Володимир похмуро повернув до матері голову:

— А чи ви, мамо, дозволите, щоб він, чужа людина, не подавав мені руку тут, у вас?.. Вашому синові в вашому домі?

— Чого ж би він мав тобі руку не подавати?!

— Бо я його побив… — процідив Володимир.

— Як побив?! — жахнулася мати.

— Як побив? Так, як звичайно б’ють нахабних людей… Стусонув його кулаком в обличчя, трепенув у груди… Він покотився…

— Боже-господи!.. Побив слабу, недужну людину!.. Чому ж це так сталося?

— А тому, що ваш любий Андрій Іванович насмілився назвати мене падлюкою та й заявив, що руки не подаватиме.

— За що?! За що?! За що?!

Володимир промовчав. Далі — поправив галстука на шиї. Далі — кліпнув оком на братів і звільна проказав тихішим голосом і на нікого не дивлячись:

— Я йому був сказав, що його любов до моїх гарненьких братиків, а надто до Аполлона — це щось непевне… Etwas Armenisches[78].

Генеральша безпорадно поглядала на всіх трьох синів. Володимир дививсь у куток. У середнього, Аполлона, палахкотіло обличчя. Молодший, Костянтин, з іронічною зневагою позирав на найстаршого брата.

Мовчання перервав обурений Аполлон:

— Я ніколи в світі був би не подумав, що з тебе, Володимире, така плюгава скотина! — аж гукнув він. — Мамо, ми з Костянтином зараз поїдемо й привеземо Андрія Йвановича і скажемо йому, що ви йому дозволяєте, коли він схоче, не здоровкатися з Володимиром… Ходімо, Костянтине!

І вони як стій пішли. Володимир понуро мовчав.

— Ой, робіть, що хочете! — простогнала знесилена генеральша. — І нащо я про це довідалася!.. Була б краще нічого не знала!.. А то тепер усі гості дивляться на букет та питаються: «Де професор? чом його нема?» — а я що їм казатиму?

Вона благальним голосом удалася до Володимира:

— Голубчику! Милий мій синашу! Та перепроси Андрія Йвановича!.. В нього серце добряче, він почує твоє прихильне слово — та й одразу пом’якшає… Голубе мій, попрохай у нього вибачення!.. І тобі ж буде цікавіш. Ти тепер узяв закинув юриспруденцію, знов зробився студентом, пішов на математику. То хіба ж тобі не цікаво буде поновити відносини з такою людиною, як Лаговський, що од нього ти багато дечого вивчишся?.. Ой, помирися з ним!..

І генеральша безсило впала на диван.

— Ну, добре, — кисло сказав Володимир, — зроблю все по-вашому… Ідіть до гостей.

Генеральша одійшла, а Володимир став дивитися в вікно, вниз на шлях. За двадцять хвилин під’їхав візник. На санках сиділо троє людей. В тому, хто був посередині, Володимир легко впізнав професора Лаговського.

Передпокій і роздягальня у Шмідтів знаходилася внизу, а вгору до покоїв вели дуже парадні сходи, встелені червоним сукном, яке придержувалося блискучими мідними палицями-поперечками на кожній приступці. Володимир вийшов на горішню площадку тих сходів, де стояло два великі лаврові дерева в діжках, і, перехилившись через поренчата[79], глядів, як роздягалися внизу коло жердки професор і два молоді Шмідти.

— Аполлоне! — гукнув згори через бар’єр Володимир. — Іди-но ти швидше сюди… тільки сам… без нікого!.. Я маю тобі щось дуже важне сказати.

Аполлон збіг по сходах на