Читати книгу - "Моє сторіччя"

Я знаю, що сни складно переповідати, а особливо такі сни, які ти бачив, поки лежав і обливався потом під протимоскітною сіткою: їхні перекази завжди виходять сухуватими. Але цьому снові не перешкоджали ніякі паралельні сюжетні лінії, тут не доводилося стежити одночасно за двома-трьома різними фільмами, як це часто трапляється уві сні, тут усе відбувалося у хронологічній послідовності, — однак не минулося без наслідків, бо чоловік, із яким Уте сиділа під грушкою, видався мені знайомим: це був сивий пан, і вона з ним усе говорила й говорила — і з кожним словом ставала все вродливішою. Вологість повітря в Калькутті у період мусонів сягає дев’яноста восьми відсотків. Тож не дивно, що під протимоскітною сіткою — на неї якщо й дув вентилятор, то ледь помітно — мені снилося щось північне. Але хіба сивий пан, який мило усміхався, розмовляючи з Уте під грушкою, й у волоссі якого переливалися сонячні зайчики, обов’язково мусив бути схожим на Теодора Фонтане?

Але це був він. Уте зв’язалася з ним. Щось було в неї з моїм знаменитим колегою, що вже в поважному віці почав записувати на папері роман за романом, і в деяких із них йшлося про подружню зраду. Я досі не з’являвся в цій історії-сновидінні, або ж був лише віддаленим глядачем. Цій парочці вистачало одне одного. Тому мені й наснилося, що я ревную. Точніше, розум або хитрість змушували мене приховувати уві сні свою ревність, що ставала дедалі сильнішою, і я повівся мудро, або ж спритно: схопив уві сні перший-ліпший стільчик, спустився з ним сходами й підсів до парочки у тіні саду, до Уте та її Фонтане.

Відтоді — і це я повторюю щоразу, коли розповідаю цей сон, — ми жили втрьох. Ті двоє ніяк не могли мене спекатися. Уте це навіть подобалося, а Фонтане ставав мені все ближчим; так-так, я почав його читати ще в Калькутті — один роман за одним, а також усе, що міг дістати (приміром, його листи до такого собі англійця на ім’я Морріс, де Фонтане проявляв себе як знавець світової політики). При нагоді, під час спільної поїздки на рикші в центр міста, до Будинку письменника, я поцікавився його поглядами стосовно наслідків британського колоніального панування та поділу Бенгалії на Бангладеш і Західну Бенгалію. Ми з ним дійшли спільної думки: цей поділ не можна порівнювати з поділом Німеччини, а на те, що Бенгалія колись знову об’єднається, взагалі не варто сподіватися. А згодом, коли ми з Уте різними манівцями знову повернулися до Вевельсфлета на річці Штьор, я добровільно взяв і його з собою; інакше кажучи, я звик до нього як до цікавого, хоч часом і примхливого співмешканця, я перетворився на фаната Фонтане — і позбувся його лише тоді, коли історія почала повторюватися в Берліні та інших містах, і я зі згоди Уте дозволив собі зловити його на слові з нашої не-розмови та продовжити на папері його вже закінчене життя — у нашому столітті, яке також добігає кінця. Відколи він опинився бранцем у моєму романі «Широке поле», його безсмертя триває, і йому більше не вдається проникати в мої сни, тим більше що він фігурує під іменем Фонті: ближче до кінця тексту його спокушає одна юна особа, після чого він зникає десь у Севеннах — серед останніх гугенотів, які там ще лишилися.

…але ще раніше, приблизно за рік до того як захиталася Стіна й повсюдно запанувала неймовірна радість, і люди ще не відчували, наскільки чужі одне одному, я почав малювати те, що впадало в очі: поламані сосни, викорчувані буки, інші мертві дерева. Про «вимирання лісів» говорили вже кілька років, але ці балачки були ще досить маргінальними. Наукові розвідки суперечили одна одній. Укотре висунули вимогу обмежити максимальну швидкість на автобанах до ста кілометрів за годину, оскільки вихлопні гази дуже шкодять лісові, але знову нічого не вийшло. Я вивчив нові слова: кислотний дощ, хворі пагони, загнивання корінців, вигорання хвої… Уряд щороку публікував «Звіт про шкоду, якої зазнали ліси», згодом його назву змінили на менш тривожну — «Звіт про стан лісів».

Я вірю лише в те, що можу намалювати, — тому я поїхав із Ґьоттінґена до Обергарца й зупинився у напівпорожньому готелі, призначеному для сезонних відпочивальників улітку і лижників узимку; там я взяв у руки сибірське вугілля, яке теж є продуктом деревного походження, й почав малювати ним повалені дерева на схилах та гребенях гір.

Там, де лісники вже прибрали сліди пошкоджень і вивезли сухі дерева, лишилися стирчати тісно один біля одного тільки голі пеньки; великі площі суцільних пеньків чимось нагадували цвинтар. Я дійшов до попереджувальних табличок — і побачив, що загибель лісу безшумно та без жодного пострілу перетнула кордон, подолавши і колючий дріт, прокладений через гори та долини, і заміновану смугу смерті, ту саму «залізну завісу», яка розділяла не лише Середній Гарц, а й усю Німеччину, і навіть більше — всю Європу. Лисі гірські схили відкривали простір для вільного погляду на інший бік.

Я нікого не зустрів — ні відьом, ні навіть якогось самотнього будника. Нічого не відбувалося. Бо все вже відбулося раніше. Ні читання Ґьоте, ні твори Гайне не підготували мене до цієї подорожі в Гарц. Єдиним матеріалом, який я мав у своєму розпорядженні, був зернистий папір для малювання, коробка кривих вугільних паличок та два балончики із закріплювачем, в інструкції до якого було сказано, що він не містить цього жахливого газу фреону і не шкідливий для довкілля.