Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Трим*ндоб***ський п**допро**б! Коли ж вони нарешті навчаться формулювати власні думки?! Вибач, Льолю, за матюки, але вже нема сил!..

– Ніколи не навчаться, – знизав плечима головспец Гога, який весь цей час уважно спостерігав за Спартаком. – Їхнє діло – це вугіллячко на-гора видавати, а не думки на папері формулювати.

– Маєш рацію…

Далі Спартак швиденько прикинув варіанти розвитку ситуації й наказав підлеглим забиратися додому.

– О-о-ой, Спартаку Андрійовичу, а як же ви без мене?.. Точніше без нас із Гогою?.. – захвилювалася Льоля.

– З блиском, – коротко запевнив прес-секретар. – Таких варіантів підсумкового «тугаменту» ще мінімум два буде, як не три. Повідомлення для преси ми розкидали. Перепічками ти мене на ніч забезпечила. А щодо Гоги – тут і без нього буде кому носити папірці з першої приймальні. Та й загалом, зараз народу побільшає. Тому дуйте додому, доки транспорт ходить.

Льоля з Гогою слухняно попрощалися й пішли. З коридора тричі заходили страйкарі, які швиденько розібрали весь окроп. Щойно Спартак встиг послати останнього шахтаря до туалету з порожнім чайником за водою, як до кабінету ввалилася ціла делегація у складі директора зупиненого страйком холдингу Івана Микитовича Красуцького, начальниці інформаційно-аналітичного управління Мінвуглепрому Музи Адріанівни Пухлякової, начальника інформаційно-обчислювального центру інституту УкрНДІпроект (а також – останнього міністра вуглепрому періоду УРСР) Миколи Сафоновича Сургая, лідера ПРВП[85] Рудольфа Савовича Турянського та ще кількох страйкарів. Усі відвідувачі злагоджено, майже хором спитали, чи поредагував вже пан прес-секретар останній варіант їхньої угоди і де, в біса, ця редактура?! На що Спартак відповів, мішаючи азербайджанські матюки з італійськими, що тут не редагувати треба, а переписувати наново весь текст.

На ретельну роботу з чернеткою він витратив наступні 35 хвилин, потім роздрукував усе набіло й відпустив делегацію. За ніч таких відвідин було ще троє – це, в принципі, вкладалося в максималістичний варіант роботи. Щоправда, близько 2:00 праця мало не зупинилася, бо у Спартака скінчилися запаси кави. Добре, що за особистим дорученням Миколи Сафоновича хтось із чергових співробітників розташованого в підвалі ІОЦ поділився запасами!.. Оскільки ж останні перепічки на той час були з’їдені – невеличкий перекус усім забезпечив директор холдингу Красуцький.

– А от гірничим профспілкам в даному разі – величезний «мінус»! – жартома обурився Спартак. – Рудольфе Савовичу, невже ваша профспілка настільки зубожіла, що у вас немає ані кави, ані «тормозків»?.. Погано.

– А звідки це все у нас візьметься, коли керівництво холдингу нашим людям колосальні суми по зарплатні заборгувало?! – так само жартома відбивався Турянський. – Отож нехай хоча б нагодує всіх нас…

В підсумку, вже близько 4:00 ранку прес-секретареві повідомили, що особисто міністр Борис Борисович Тулумбасов просив висловити йому усну подяку за участь в опрацюванні фінального тексту угоди, який нарешті задовольнив обидві сторони конфлікту. Чекати на міністерську «розвозку» Спартак не став, додому вирішив прогулятися пішки. Дистанцію від виходу з міністерської будівлі до дверей рідної квартири він долав рівно за 35 хвилин, а пройтися порожніми київськими вулицями, з яких вивітрилися всі вихлопні гази від незліченних автівок – та це ж суцільне задоволення!..

Двері квартири відчиняв якомога тихіше – і все одно в коридор визирнула сонна мама Гатя, яка пробурмотіла незадоволено:

– Ну, нарешті!.. Слава Богу, почув Він мої молитви!..

Поспати вдалося буквально дві з половиною години, далі були підйом і збори на роботу.

– А може б, тобі відгул дали на сьогодні відіспатися?.. – незадоволено пробурмотіла мама, готуючи синові завтрак.

– Відгул?! Ага, канєшна!.. Наздоженуть і ще дадуть, – пожартував Спартак, поспіхом ковтаючи яєшню. – Страйк офіційно ще на завершився. Те, що документ напрацювали – це ще півсправи… Ніхто ж не може сказати, що там сьогодні станеться?!

Тато Андрій, який мовчки вислухав усе це, недобре лайнувся, махнув рукою і пішов у свою кімнату…

Неврологічне відділення Жовтневої лікарні[86], Київ, 2 квітня 1999 року

Того фатального ранку 2 квітня, що настав слідом за майже безсонною ніччю, Спартак сказав мамі Гаті чисту правду – немовби у воду дивився. Напророчив?.. Як знати, як знати!..

Хоча під впливом похвали міністра за добре виконану редакторську роботу він перебував у цілковитому спокої й умиротворенні… Аж доки не вийшов з підземного переходу, що вів до станції метро «Театральна»: тоді у вуха одразу ж вдарило рівномірне гупання по асфальту шахтарських шоломів і порожніх пластикових пляшок. Але якого дідька?! Хіба ж вночі не була напрацьована обопільна угода, що задовольняла всі сторони конфлікту?! А якщо це все не звукова галюцинація, якщо все відбувається насправді – чому шахтарі знов лупають по тротуару і щось там вигукують?!

До речі, що саме вони вигукують?.. Луна заважала розібрати. Чомусь згадалася пісня Анни Герман «Эхо любви»…

Й лише підійшовши поближче, прес-секретар почув ритмічне:

– Вбив-ці!.. Вбив-ці!.. Вбив-ці!.. Гань-ба!.. Вбив-ці!.. Гань-ба!..

Та що ж це таке, чорт забирай?! При чім тут «вбивці» й «ганьба»?! Чому не знято облогу будівлі Мінвуглепрому, як це передбачалося одним із пунктів досягнутих домовленостей?! Чому гірники й досі тут, на вулиці Богдана Хмельницького, а не по дорозі додому?..

Підійшовши ще ближче, Спартак із подивом побачив, що тепер страйкарі перекрили не тільки тротуар, але також найближчу до нього смугу проїжджої частини. Це вже було ні на що не схоже…

І тут, на своє щастя, він помітив поблизу одного із співробітників ІОЦ, розквартированого на підвальному поверсі. Від нього й дізнався, що сьогодні близько 5:00 ранку перед адміністрацією Державної холдингової компанії «Краснодонвугілля» сталося самоспалення[87]. Ну так, згідно з досягнутими домовленостями, ранком п’ятниці, 2 квітня намети мали бути прибрані, а заборгованість із зарплатні керівництво холдингу обіцяло погасити, починаючи з понеділка, 5 квітня… Однак коли ще всі протестувальники спали, то якийсь шахтар вийшов на майданчик перед адмінбудівлею ДХК, облив себе бензином і чикрнув запальничкою. Доки до місця самоспалення, що сталося поза територією наметового містечка страйкарів, прибігли товариші постраждалого, які прокинулися від його криків, та поки збили полум’я, палій встиг дістати значних опіків.

Зараз шахтар перебуває в опіковому центрі у вкрай важкому стані. Не тільки директор ДХК «Краснодонвугілля» Красуцький, але й особисто міністр вугільної промисловості Тулумбасов, і навіть лідер ПРВП Турянський в екстреному порядку відбули літаком до Луганська, звідки мали в найкоротший час дістатися Краснодона. «На господарстві» залишився перший замміністра Родченков.

Свою роль зіграла й передсмертна записка, в якій палій висловлював недовіру керівництву холдингу щодо погашення заборгованості (а йому особисто, в перерахунку на тверду валюту, були винні мало не $1000). Конкуруючі між собою шахтарські профспілки ПРВП