BooksUkraine.com » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

116
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86 87 ... 138
Перейти на сторінку:
й НПГУ[88] вже встигли обмінятися взаємними звинуваченнями у зраді інтересів найманих працівників. Отож тепер кожна профспілка тільки й робила, що явно чи неявно під’юджувала страйкарів, доводячи свою корисність в їхніх очах. Не дивно, що протести поновилися з подвоєною силою…

– От дідько! – роздратовано вигукнув прес-секретар. – Варто було мені відлучитися додому буквально на кілька годин, як усе встало на вуха!

– Це вугільна промисловість, Спартаку Андрійовичу, звикайте, – знизав плечима співробітник ІОЦ. – Недарма ж Мінвуглепром відносять до «найважчих», напіввійськових міністерств… Тут далеко не кожному вдається прижитися і працювати. Але хто пройшов наше міністерство з честю – тому в карму буде величезний жирний «плюс». Ні, навіть «плюсище»!..

Прес-секретар лише зітхнув і процитував:

Встала утром над селом

Аура зеленая.

Карма: ехать за вином —

А вино крепленое!

– Це ви придумали, Спартаку Андрійовичу?

– Народна творчість, – невесело посміхнувся він і додав: – Мені чужих заслуг не треба. До того ж я переконаний прозаїк, а не поет. Ну гаразд, дякую за інформацію! Тепер саме час поспішити на робоче місце, бо прес-реліз підготувати треба. Хто там «господарює» зараз – Родченков, кажете?..

– Він самий.

– Отож у нього й завізуємо прес-реліз… До речі, а чи відомо, з якого переляку той вуглекоп вчинив самоспалення?! Про все ж домовилися…

– А хтозна! – зітхнув працівник ІОЦ. – Шахта, вона така: сама атмосфера підземна людей пригнічує. Отож і не витримали нерви у когось через напружену ситуацію. А там… Бензин і запальничка, ото й усе.

Проте увійти до будівлі міністерства прес-секретар не встиг, почувши поруч із собою здивоване:

– Спартаку, невже це ти?..

Озирнувся.

– Павлино Авксентівно, кого я бачу!..

– Спартаку, а що ти тут робиш, скажи на милість?!

Якщо чесно, то його самого цікавило, що тут і зараз робить жінка, яка зіграла роль «могильниці» лабораторії високотемпературного паяння № 32 ІЕЗ ім. Патона?! Втім, Кузюра встигла спитати першою – треба відповісти…

– Та я тут працюю, Павлино Авксентівно.

– Працюєш?! – у неї мало очі з орбіт не повискакували. – Але ким?..

– Прес-секретарем Мінвуглепрому України. Якщо точніше, то я тепер заступник начальника інформаційно-аналітичного управління, але прес-секретар – це щоб коротко і зрозуміло для журналістів. І для народу також.

– Ти-и-и?! Замначальника управління міністерства-а-а?.. Прес-секретар?..

Кузюру аж тіпало від напруги.

– А що, Павлино Авксентівно, невже це вас дивує?

– Дивує – не те слово!.. Адже про тебе ходили наполегливі чутки, ніби ти в Ізраїль дременув. А ти тепер в міністерському начальстві…

– Я?! В Ізраїль?! – у свою чергу здивувався Спартак.

– Ну-у-у, природно! Ти ж у нас того… до «правильної нації» належиш.

– Павлино Авксентівно!.. – в голосі прес-секретаря брязкнув метал.

– О-о-ой, Спартаку, облиш ти зображувати із себе українського патріота! – її рот викривила нещира усмішка, оченята поїхали кудись убік. – Ніколи представник вашої «правильної нації» не зробить Україні добра навіть на копієчку, отож не треба тут мені спектаклів робити!..

– Нічого я не зображую, Павлино Авксентівно. І ніякий це не спектакль. Я тут народився, це моя країна, й ніхто не має права викидати мене звідси!..

Вимовляючи ці слова, Спартак насправді думав про торгівця різноманітними патріотичними товарами, у якого він купив український прапорець, прилаштований у нього в кабінеті на робочому столі. Дивно, що той дідок запитував практично те саме, тільки дещо брутальнішими словами. А тепер будь ласка – «могильниця» їхньої лабораторії!.. Цікаво виходить.

– Е-е-ех ти-и-и, дурко, дурко!.. – між тим зітхнула літня жінка. – Це його країна, бачте… Та якби у мене була б хоч крапелька вашої «правильної» крові, я б із цієї довбаної України полетіла світ за очі. Хоч у пекло вилетіла б, хоч куди! Хоч ногами вперед, хоч на мітлі!.. Та й не я одна.

«Непогано було б, якби ти й справді здриснула звідси за кордон!» – подумав Спартак. Але вголос спитав:

– А хто іще такої ж думки, як і ви?..

– Так Віліан Арленович?..

– А ви його давно бачили? Бо відколи він звільнився з Інституту електрозварювання після конфлікту з Людвігом Альфредовичем…

– Так Віліан Арленович тут. Ми ж удвох тут від ПУДу.

– Удвох?! Від Партії україських демократів?!

– Ну так, природно.

– Чому це раптом «природно»? Де ви працюєте?

– Я тепер на пенсії, на заслуженому відпочинку, так би мовити. А Віліан Арленович… Він же до СБУ перейшов, хіба ти не знав?

– До СБУ?!

Спартак відчув, як його нижня щелепа повільно відвисла. Природно виникло наступне запитання:

– А що ес-бе-ушнику робити на сьогоднішній акції протесту?

– Ну-у-у, я не знаю, він тут по партійній лінії. Хоч я цього, напевно, й не мала б казати такому дурникові малому, як-от ти…

– Павлино Авксентівно, я не ображаюсь на «дурника», – процідив Спартак крізь зуби.

– І правильно робиш! Бо ти дурником був і лишаєшся досі.

– Ну, припустимо… Припустимо. Але якщо ви розумніші від мене, то поясніть, будь ласка, що тут, на шахтарському пікетуванні, робить київський ес-бе-ушник, хоч би й направлений сюди по партійній лінії?!

– А давай-но у нього самого спитаємо?

І Кузюра почала кликати:

– Віліане!.. Віліане Арленовичу, куди ти подівся?.. Щойно ж поруч стояв, як ось раптом взяв та й зник… Віліане, підійди-но сюди до нас!..

Прес-секретар ледь устиг здивуватися тій обставині, що до колишнього аспіранта «могильниця» лабораторії звертається на «ти». Як раптом хтозна-звідки виринула вкрай збуджена бабулька, яка заверещати жахливим фальцетом, незграбно підстрибуючи на кривих ногах і грізно вимахуючи в повітрі пошарпаним дерев’яним ціпочком, ніби товариш Будьонний – нагостреною червоноармійською шашкою:

– Вбивці, кляті вбивці! І ти теж вбивця! Всі соки з народу смокчеш, смокчеш, ніяк не насмокчешся! Все тобі, смердюкові, мало, все мало!..

– Бабулько, та я всього лише прес-секретар міністерства, – спробував заспокоїти її Спартак. – Я сам з Києва, подолянин у четвертому коліні. А до Донбасу не маю найменшого відношення… Які соки і з кого я смокчу?!

– Смокчеш, поганцю, смокчеш, ненажеро!

– У мене просто робота така – повідомлення для преси складати, інтерв’ю з працівниками Мінвуглепрому влаштовувати. Якби не прес-служба, ніхто не мав би ніякої інформації про вугільну промисловість…

– Якщо ти зв’язався з цими паскудами – отже, ти такий самий, як і вони! Ти запроданець, смердюк, манкурт падлючий! Вбивця, клятий вбивця! Горіти тобі в пеклі, сволото!..

І в цей самий момент щось важке вдарило Спартака у праву скроню. В голові потужно загуло, очі застелила червоно-золотава завіса, яка невпинно коливалася, вибухаючи то в одному місці, то в іншому сліпучими спалахами. Останнє, що долинуло до нього крізь шалене гудіння, схоже на сирену повітряної тривоги зі старого кіно про війну:

– Ти навіщо кидаєшся, негіднику?! І в кого?

1 ... 85 86 87 ... 138
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"