Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Вирушу на світанку.

— Візьми, що треба на дорогу: їжу та воду.

— Я дам собі раду.

Купець відвернувся, щоб увійти всередину. Почув голосне зітхання.

— Аеріне… — голос іссара був дивним.

— Так?

— Щось наближається. Магічне. Буди людей, нехай візьмуть зброю.

Йатех швидким кроком рушив до брами. Аерін стояв і здивовано дивився, як чоловік зупиняється за кільканадцять кроків перед воротами й виймає зброю.

У місячному сяйві дві криві вістря блиснули білим.

«Він збожеволів», — промайнуло в голові купця. — «Збожеволів». Мабуть, вартові біля брами подумали так само. Один розвернувся до іссара, виставивши поперед себе спис, другий рушив убік, під мур, прямуючи до службового приміщення.

Йому пощастило — пережив перший удар.

Ворота раптом вигнулися посередині й вибухнули на подвір’я, наче в них вгатили величезним тараном. Перший вартовий загинув одразу, полетів угору разом із дощем трісок, на які перетворилася брама.

Крізь діру, виючи та репетуючи, в’їхало кільканадцятеро диких вершників. Смерть, знищення, різанина та кінець світу.

Але не зовсім.

Перед першою парою кінних немов із-під землі виросла замаскована постать. Просторі шати фуркотіли в повітрі, свистіли криві клинки, а над усім розносилося розпачливе іржання поранених коней.

Обидва скакуни разом із вершниками звалилися на землю: квилили, іржали, били повітря копитами. У той танець смерті увірвалися наступні двоє, потім — ще одні. Повстав затор із тіл живих та померлих. А посеред цієї різанини танцювала, крутилася, махала зброєю закутана постать. Площа забарвилася кров’ю.

Решта бандитів розділилася біля вивалених воріт і погалопувала вздовж стін маєтку. Більша група попрямувала до возів, що стояли обік, на бігу зістрибуючи з коней та дориваючись до дверей стайні.

Інша рушила до резиденції.

Аерін нарешті побіг. Увірвався всередину, зіткнувшись із одним зі своїх людей.

— Що?..

— Бандити! Забарикадувати двері!

Чоловік дивився на нього, не розуміючи.

— Швидко! — купець схопився за важку, вирубану з кам’яного блоку миску, зазвичай наповнену водою, і спробував зрушити її з місця. — Допоможи!

Удвох вони ледь підтягнули кам’яне начиння під двері. Вода хлюпнула на підлогу. У ту саму мить почувся перший удар. Двері витримали.

У коридорі з’явилися люди: кухар, служниця, хлопець-вістовий.

— Підтягніть сюди ще щось! Швидше!

Кухар зникнув за найближчими дверима й за мить звідти почувся звук меблів, що їх тягнули підлогою. Аерін побіг углиб резиденції, до кімнат дружини.

— Еля! Еля!

Вона відчинила в нічній сорочці, з важким свічником, який тримала, наче палицю.

— Бандити, — видихнув він. — Не підходь до вікна.

На вікнах були сталеві ґрати, майстерно викуті генледськими ремісниками. Спадок по дідові. У ту мить він благословляв старого скнару.

— Діти! — вона проминула його й побігла до сусідньої кімнати. — Ісанель! Ерафе!

Дівчинка відчинила відразу. Правий бік її нічної сорочки плямила кров. У лівій руці вона тримала малий лук для полювання на пташок.

— Бандити! — крикнула, наче отримала подарунок. — Здається, в одного я вцілила.

— Ісо!

Мати вже сиділа поруч із нею.

— Тебе поранено?! Де? Покажи! — почала її тормосити. Ісанель глянула на свій правий бік. Потім торкнулася голови, відразу за вухом, звідки сочилася кров.

— От хай йому, — пробурмотіла.

І зомліла.

— Забери її до кухні, там немає вікон, — сказав Аерін і роззирнувся кімнатою доньки. У дверях стирчала стріла із сірим пір’ям, ще дві увіткнулися у стіну.

Вікна в кімнаті Ерафа також виходили на подвір’я.

Він підхопився, побіг до сусідньої кімнати. Двері були не зачинені, але в кімнаті було порожньо.

Він забіг на кухню.

— Ерафе! Де він? — впіймав за руку найближчу служницю. — Де мій син?!

Дівчина глянула на нього, як наляканий кролик.

Він відпустив її, схопив хлопця-посланця. Часто бачив, як вони з Ерафом ганяли, наче шалені, ведучи бої з невидимими бандитами чи полюючи на уявних потвор.

— Ти… — ім’я вилетіло з його пам’яті. — Данелю. Де Ераф? Хлопець опустив погляд.

— У стайнях, — прошепотів.

— Де?!

— У стайнях, пане. Хлопці мали проводити щурячі перегони.

Аерін побіг до своєї кімнати. На стінах висіла колекція різноманітної зброї: луки, арбалети, сокири, списи, дротики, мечі, іссарські ифіри та тальгери. Але це були лише прикраси; свою улюблену зброю, меекханський кавалерійський меч, він клав біля ліжка — навичка, винесена з ночівель на торговельних шляхах.

Він схопив меч та вибіг у коридор, де встав, наче в землю вкопаний. Двері були завалені масивною дубовою шафою.

— Аугаґе!

Кухар з’явився, наче дух.

— Відтягни оце! — Аерін схопився за ріг меблі і спробував її пересунути. Даремно. — Не стій так, чоловіче! Допоможи мені!

Незважаючи на свої шістдесят, Аугаґ сторопів, наче мале дитинча.

— Ні, пане… Там смерть.

Купець сперся ногою об стіну й шарпнув так, що аж потемнішало в очах. Шафа стояла як вмурована. Як він її сюди притягнув?

— Аугаґе, допоможи, най тебе сто демонів!

У кухаря на очах стояли сльози.

— Ні, пане. Я поховав вашого батька, не хочу ховати ще й вас.

Там бандити. Смерть.

— Ти-и-и!!! — Аерін бився, наче божевільний, свиснув мечем, затримавши клинок за волос від шиї кухаря. — Там мій син!

— Пані милосердна!

Голос Елланди подіяв на нього, наче цеберко холодної води.

Він побіг в її напрямку, сподіваючись найгіршого: дружини, що лежить зі стрілою в грудях, виламаних ґрат, бандитів, що лізуть усередину.

Вона стояла біля вікна в його кімнаті, дивлячись на подвір’я.

Він у два кроки опинився поруч, готовий повалити її на землю, закрити від стріл, відтягнути в безпечне місце. Встав біля вікна і скам’янів.

Крізь браму саме в’їжджала постать з його найгірших кошмарів. На чорному, вкритому чи то шерстю, чи то пір’ям скакуні сидів чоловік, який на око мав стоп вісім зросту. Права половина його тіла виглядала так, наче була обдерта зі шкіри, обсмалена і продірявлена хробаками. У глибокій червоній очній ямі блискало Чорне, нерухоме око. Зуби шкірилися в пародії посмішки. З кукси правиці в нього стирчало кілька гаків, ножів та лез, поплямованих чимось липким та червоним.

Вершник глянув у бік будинку поруч зі стайнею — того, де перебували слуги та візниці й де, схоже, затято боронилися. Кілька нашпигованих стрілами бандитів уже лежали перед стайнею, ще кілька відповзало, аби тільки подалі. Кам’яні стіни та вузькі вікна давали захисникам чималу перевагу. Хоча бандити вже відчинили стайню, їм не вдалося запрягти до возів жодного коня. До того ж на другому поверсі будинку, де спали парубки та стаєнні, також забарикадувалася група відчайдухів. Атака, схоже, не йшла так, як було задумано.

Аж до цієї миті.

Бо коли цей жахливий вершник з’явився на площі, дощ стріл ущух, наче ножем утятий. На кілька ударів серця подвір’я