Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

Наталі забирає його та розгортає.

- Нік. Найчарівніший бармен. З нетерпінням чекаю дзвінка.

- Скромний хлопець, - хмикає брат.

- На тхіра схожий, - холодно каже Алекс.

- А ця офіціантка? - повертаюся до хлопця.

- Що офіціантка?

- Вона ж вилита камбала. Хлопає тут своїми віями, змахуючи залишки розуму. Не може правильно замовлення принести.

- Ууу, - тихо вигукує брат.

Кидаю на нього злий погляд, мовляв: «Не лізь».

Брат спирається на спинку, та нахиляється до Наталі. Вони сидять близько, стикаючись плечима і з цікавістю спостерігають за нами.

- Як на мене вона симпатична, - говорить Алекс, дивлячись на офіціантку.

- Симпатична? – цікавлюсь нарочито спокійним голосом та обертаюся всім корпусом до нього.

- Так. Те що замовлення переплутала. Ну буває. Запрацювалася дівчина. Добре, що бармен готовий допомогти. Так, Ліві?

- О так. Нік – просто чудо. І напій дуже смачний. І так, Наталі, він симпатичний. Відай його номер.

Вириваю з рук подруги папірець. Вона прикушує губу аби не розсміятися.

Відштовхую від себе тарілку.

- Я наїлася, - роблю великий ковток води. Вона неприємно щипає язика.

Ненавиджу газовану воду. Я кривлюся.

- Тут душно, може вже поїдемо додому? – питаю у подруги. – Роман сам вдома.

- У Романа зараз побачення. Ми з Алексом відвозили його.

- Побачення? Він мені нічого не говорив.

- Та сама Меган з вечірки.

- Та руда?

- Ага, - допиває свій чай Макс.

- От жук, а мені нічого не сказав, - обурююся я.

- Приїде та й розкаже, - знизує плечима брат. – Якщо всі вже наїлися, пропоную трохи прогулятися.

Брат кличе офіціантку та просить чек. Знову вона дурнувато кліпає очима. Хлопці залишають їй забагато чайових. Брат помічає мій погляд.

- Може вона поділиться з твоїм барменом, - посміхається Макс.

Фиркаю у відповідь. Встаємо зі своїх місць. Алекс простягає мені мою сумочку. Проходжу повз бар та посміхаюся Ніку.

В обличчя вдаряє прохолодний вітерець.

- Що це в тебе в руці? – питає Наталі у Алекса.

- Вона все-таки залишила свій номер, - посміхається брат.

- Так, на виході з кафе засунула папірець в карман моєї куртки.

Від мого погляду не ховається те, що Алекс не викидає папірець, а кладе назад в карман.

Черв’ячок ревнощів починає мене потроху під’їдати.

Спокійно. Алекс - хлопець вільний, може знайомитися з ким хоче, проводити час з ким хоче. Ви просто друзі. Але ж не ця Боні. Вона точно не для Алекса.

Я турбуюся про нього як друг. Точно. Як друг.

Підбадьорена власними думками крокує швидше всіх, Алекс мене наздоганяє. Наталі з Максом йдуть позаду нас.

- Ти образилася на мене? – цікавиться хлопець, ховаючи руки в кишенях своїх штанів.

- Я? За що?

- Ну, за цю офіціантку.

- Звісно ні, - щиро посміхаюся я. – Чого мені ображатися? Просто вона не для тебе, виглядає якоюсь надто поверхневою.

Щулячись від прохолодного вітру, охоплюю себе руками.

- Ось візьми, - Алекс простягає мені свою джинсову куртку.

- Мені не холодно. Ти змерзнеш.

Алекс виразно дивиться на мене та накидає на мої плечі свою куртку.

- Ти подзвониш тому бармену? – обережно запитує хлопець.

- А ти подзвониш Боні? – питанням на питання відповідаю я.

Хлопець стиха сміється.

- Нік симпатичний хлопець, хоча б замовлення не плутає. Алекс, мені сьогодні дзвонили з галереї.

- Це ж чудово. Що вони тобі сказали?

- Про тему наступної колекції та терміни подачі картини для затвердження.

- Ти вже почала малювати? – цікавиться хлопець.

- Ні. Я відмовилась. Взагалі не думала, що ти таки віддаси мої документи. Мені не зручно далі продовжувати роботу з галереєю.

- Чому?

- Я почуваюся винною та не заслуговую на таке.

- Ліві, - переводить подих хлопець. – Твої документи я завіз в понеділок зранку. Не важливо моя ти дівчина чи ні. Я це зробив заради тебе. Я побачив твій талант та захотів допомогти. Мені нічого взамін непотрібно. Якщо тобі так важливо в якому статусі це буде, то вважай це дружнім подарунком. Ми же залишаємося хоча б друзями?

- Так. Але я думала, що ти не захочеш більше спілкуватися зі мною.