Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

     Слабка надія затаїлася в мені. Ніколайчук на моєму боці. Єдина в цьому світі людина, співробітник поліції мені повірив! Не все втрачено! Я буду врятована. Потрібно зачаїтися і чекати. Але скільки? І що він зробить?

    Я не спала до ранку. Як загнаний звір ходила колами, але так і нічого не могла придумати. Жодного мобільного я не знайшла, як не старалася. Їх і не було в будинку. Чоловік чітко контролював це. Ні інтернету, ні відповідних гаджетів. Моє боягузтво, безмовна згода і неймовірний страх втратити сина, що сковує тверезий розум, призвів до нинішнього мого становища.

     Лідія навмисно уникала спілкування зі мною. Воно й правильно. Вона відчувала, що я здатна її вбити. Така ж залякана ідіотка, як і я.

   Ніч минула, Олександр не з'явився. Зате рано вранці до мене в кімнату зайшла Лідія, простягаючи мені мобільний телефон і з подивом дивлячись на мене.

-Вас, лейтенанте Ніколайчук!

    Я схопила мобільний з її рук.

-Слухаю!

   Махнула рукою, щоб та вийшла з моєї кімнати, але Лідія стояла немов гора, яку важко зрушити з місця. Я схопилася з ліжка і пробігла повз неї до сходів. Я не хотіла, щоб Лідія чула нашу з ним розмову.

-Вероніко, я хотів дізнатися, ви, як і раніше, не маєте можливості вийти з дому?

-Так! - лаконічно відповіла я.

-Ваш чоловік прийшов додому? Повідомив про стан сина?

-Ні!

   Відповідала без емоцій, щоб не різати слух Лідії.

-Скажіть, а у вас же була можливість здійснити виклик із мобільного, а зараз, де телефон?

-Чому запитуєте? - насторожилася я.

-Я намагаюся зрозуміти. Вероніко. Не сприймайте все в штики. Я не на чергуванні зараз. Але, чесно кажучи, не спав майже всю ніч, і я хочу допомогти вам! Я хотів би з вами зустрітися, це можливо?

-Ні!

-Ви не хочете, щоб хтось чув вас зараз, я правильно зрозумів?

-Так!

-Зрозуміло! Я зараз поїду в клініку вашого чоловіка, дізнаюся, що з сином, і спробую переговорити з ним уже без старшого лейтенанта. Яка ймовірність, що він там зараз?

-Велика... - продовжувала лаконічно відповідати я, щоб не викликати підозр у всюдисущої Лідії, яка, напевно, доносила Олександру на мене.

-Я зможу побачити вас сьогодні? - знову запитав він.

-Навряд чи... Богдан, син хворий, я боюся за нього... - не витримала я.

-Ваш чоловік лікар! Не панікуйте! - став він доброзичливо заспокоювати мене. - Мене хвилює зараз зовсім інше, і якщо це виявиться правдою, то покарання за насильницьке утримання людини проти її волі Темерязєву не уникнути... - задумливо відповів Ніколайчук.

   Лідія підкралася непомітно й спрямувала своє вухо, немов локатор до телефону.

-Я зрозуміла... До побачення! - чітко вимовила я і скинула виклик.

-Що він хотів? - запитала вона, примруживши очі й підозріло вигнувши брову.

-Профілактична, виховна бесіда! - байдуже відповіла я, простягнувши їй телефон.

-А! Ну так! Ну так! Тобі не завадить!

-Пішла в дупу! - ледве чутно поворухнула я губами, не відкриваючи рота.

-Що? - запитала вона, ніби до неї дійшов сенс моїх слів.

-Олександр дзвонив тобі? - ретирувалася я.

 Вона заперечно похитала головою і пішла у своїх справах.  Десята година ранку, дванадцята година... Новин нема... Був би в мене тротил або вибухівка, я б підірвала цей будинок і себе разом з ним, а якби лишилася живою, то й із випатравленими кишками повзла б, скільки витримала, у бік клініки.

       О третій годині дня з шумом до будинку під'їхало авто, метушня за парканом. Їдкий писк коду, що спрацював, і Олександр рішуче входить у двір. За ним двоє молодих людей, що несуть закриту труну завдовжки в один метр.

   Я пам'ятаю лише момент, коли труна лежала у вітальні, похорон і бажання померти.

  -Алло - це рай? Скільки коштує хвилина розмови з сином?

  - Один рік вашого життя!

   -З'єднайте мене на всі...

        Після похорону і моєї невдалої спроби самогубства чоловік так і не з'явився додому. Я пішла до гаража, де поруч стояло підсобне приміщення. Чергова спроба спорудити хоч якийсь засіб для втечі, щоб подолати триметровий паркан.

   Порожньо і нічого корисного з того, що там ще залишилося. Постільною білизною я зв'язала два стільці в один, що нагадує слабку подобу сходів. Я зачеплюся руками, а далі зможу перелізти. Лідія не помічала мене, хоча якщо наші погляди зустрічалися, вона дивилася з переляком і не перешкоджала мені.

    Я вкопую ніжки стільця в землю і, впираючись у двері, починаю дертися.

Рукою зачіпаю кодові ворота, і вони з легкістю піддаються вперед і відчиняються навстіж. На емоції часу немає, я зі смітінням, до ворушіння волосся на голові, розумію, що вони відчинені. Можливо, з тих часів, коли ми приїхали з кладовища. Йому вже не було потреби тримати мене під замком. Він дав мені шанс утекти? Чи це банальна помилка?