Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

мого танцю я брала на себе відповідальність за власні почуття. Припиняла придушувати та уникати їх, припиняла звинувачувати в них Белу чи інших людей, приймала їх як належні. Ці кроки також були життєво важливими і в лікуванні капітана Джейсона Фуллера. Як і я, він мав погану звичку замикати свої почуття, тікати від них, доки вони не набували такої загрозливої сили, що замість того, аби контролювати їх, він сам підпадав під їхню владу. Я пояснювала йому, що він не може уникнути болю, уникаючи почуттів. Він мав взяти на себе відповідальність і переживати — а за певних обставин і виражати — їх безпечно та, зрештою, відпустити.

У перші тижні лікування я навчила його мантрі, яка допомагала впоратися з емоціями: помічай, приймай, перевіряй, залишайся. Коли почуття починає оволодівати ним, першим кроком до його приборкання було помітити — тобто зрозуміти, — що зараз він відчуває певні почуття. Він міг сказати собі: «Ага, от я знову за своє. Це злість. Це ревнощі. Це смуток». (Мій юнґіанський терапевт навчив мене однієї речі, яка дуже втішала: хоч може здаватися, що палітра людських почуттів неосяжна, насправді кожен емоційний відтінок, як і кожен колір, складається лише з кількох первинних почуттів: суму, люті, радості та страху. Для тих, хто лише починав вивчати емоційну абетку, як я тоді, значно легше навчитися визначати лише чотири почуття.)

Коли він навчився помічати почуття, Джейсон мусив визнати, що ці почуття належать йому. Вони можуть бути викликані вчинками чи словами когось іншого, але вони — його. Він не змусить почуття зникнути, вимістивши їх на іншій людині.

Потім, прийнявши почуття, він мав перевірити реакцію свого тіла. Мені спекотно? Холодно? Серце вискакує з грудей? Дихання в порядку? Я в нормі?

Уважно прислуховуючись до почуття, спостерігаючи, як воно позначається на тілі, йому буде простіше переживати його, доки воно не вщухне чи не зміниться на інше. Він не мав ховатися та тікати від почуттів чи вгамовувати їх за допомогою медикаментів. Він міг відчувати їх. Вони були лише почуттями. Він міг прийняти їх, переживати їх, залишатися з ними — тому що вони тимчасові.

Коли Джейсон уже краще міг налаштовуватися на почуття, ми тренувалися, як на них не реагувати, а відповідати. Джейсон звик жити так, наче він варився у скороварці. Він міцно тримав себе в руках, доки не вибухав. Я допомогла йому навчитися бути більше схожим на чайник та випускати пару. Часом він приходив на сеанс, я запитувала, як він почувається, а він відповідав: «Хочу кричати». Я казала: «Добре! Давай кричати. Дамо цьому вихід, доки тобі не стало гірше».

Коли Джейсон навчився сміливо дивитися в обличчя своїм почуттям та приймати їх, він також почав усвідомлювати, що в багатьох випадках страх, репресію та насильство зі свого дитинства він відтворював у власній сім’ї. З легкої руки свого жорстокого батька він звик до необхідності контролювати власні почуття, яка переросла в необхідність контролювати дружину та дітей.

Часом наше одужання допомагає полагодити наші взаємини з близькими; іншим разом наше одужання припиняє стримувати зростання іншої людини. Через кілька місяців після того, як дружина Джейсона приєдналася до нього на сеансах парної терапії, вона повідомила Джейсонові, що готова роз’їхатися. Джейсон був шокований та розлючений. Я непокоїлася, що його смуток через зруйнований шлюб позначиться на поводженні з дітьми. По-перше, Джейсон був мстивий та прагнув боротися за повну опіку, але, разом із тим, він був здатен перемкнути свої все-або-нічого налаштування, тож вони з дружиною розробили угоду про спільну опіку. Він зміг виправити та розвинути взаємини з тими, хто надихнув його кинути зброю, — з власними дітьми. Він не передав насильство у спадок.

Коли ми визначаємо та беремо на себе відповідальність за свої почуття, то можемо навчитися визначати та брати відповідальність за свою роль у процесах, які формують наші стосунки. Мій шлюб та взаємини з дітьми навчили мене, що одним з випробувальних полігонів нашої свободи є ставлення до тих, кого ми любимо. Я нерідко наштовхуюся на це у своїй практиці.

Того ранку, коли я познайомилася з Джуном, він був вбраний у випрасувані слакси та сорочку. Лінг переступила поріг у спідниці та піджаку, що ідеально на ній сиділи. Її макіяж на вигляд був професійним, а волосся гарно вкладене. Джун усівся на один край дивану, його очі бігали по моїх дипломах, фотографіях у рамках на стіні та будь-чому, окрім Лінг. Вона обережно сіла на інший край дивану і дивилася прямо на мене.

— У нас проблема, — сказала вона без передмови. — Мій чоловік забагато п’є.

Джун почервонів. Здавалося, він був близький до того, аби щось сказати, але промовчав.

— Це має скінчитися, — сказала Лінг.

Я запитала, що саме «це». Яку саме поведінку вона вважала такою неприйнятною.

За розповіддю Лінг, за останній рік чи два пияцтво Джуна з нерегулярних пляшок по вечорах чи вихідних перетворилося на щоденний ритуал. Він починав ще до того, як повертався додому, — перехиляв скляночку скотча в барі поруч з університетом, у якому викладав. Удома за цією склянкою слідувала ще одна, потім ще одна. На той момент, коли вони з двома дітьми сідали вечеряти, його очі були вже скляні, голос надто гучний, а жарти трохи непристойні. Лінг почувалася самотньою, обтяженою необхідністю муштрувати дітей, аби вони прибирали та готувалися до сну. Коли потрібно було вже йти спати, вона не могла придушити почуття розчарування, що вирувало в ній. Коли я запитала про їхнє сексуальне життя, Лінг зашарілася та розповіла, що Джун раніше ініціював секс, коли вони лягали в ліжко, але вона була надто засмучена, аби відповідати взаємністю. А зараз він зазвичай засинає на дивані.

— Але це ще не все, — сказала вона та почала перелік свідчень. — Він б’є посуд, бо напідпитку. Пізно повертається додому. Забуває, що я йому кажу. Їздить п’яний. Він колись потрапить в аварію. Як я можу довіряти йому везти дітей?

Поки Лінг говорила, Джун, здавалося, зникав. Його очі були прикуті до власних колін. Він виглядав ображеним, замкненим, присоромленим. Та злим. Але його ворожість була спрямована всередину. Я запитала Джуна про його погляд на їхнє буденне життя.

— Я завжди відповідальний з дітьми, — сказав він. — Вона не має права звинувачувати мене в тому, ніби я наражаю