Читати книгу - "Марія Антуанетта"

й не здогадуються, навпаки, попри всю втому щиро тішаться, що на наступній станції на них уже чекає Шуазель зі своїми гусарами; там уже буде годі перевдягань і ховань, лакейського капелюха пожбурять, фальшиві паспорти розірвуть, нарешті знов чутимуть давно заніміле: «Vive le Roi! Vive la Reine!» Нетерпеливлячись, пані Єлизавета визирає у вікно, щоб першою привітати Шуазеля, посланці, затуливши рукою очі від призахідного сонця, здалеку виглядають, чи не блисне де шабля гусарська. Та ніде нікого. Нікогісінько. Нарешті показався вершник, сам-самотою: гвардійський офіцер, що виїхав уперед.

— Де Шуазель? — гукнули до нього.

— Поїхав.

— А решта гусарів?

— Нема жодного.

Нараз обірвався добрий настрій. Щось не клеїлось. А ще й сутеніло, западала ніч. Тепер страшно їхати в безвість. Та не можна ні стояти, ні вертатись, утікачеві одна дорога — далі й далі. Королева потішала решту. Якщо тут немає гусарів, у Сен-Менгу вони знайдуть драгунів, це за дві години їзди, там вони будуть урятовані. Ці дві години тяглися довше, ніж цілісінький день. Але — нова несподіванка — в Сен-Менгу теж нема ніякого ескорту. Вершники довго чекали, цілий день сиділи в заїздах, з нудьги повпивались і зняли такий галас, що стривожили всіх. Зрештою командир, спантеличений плутаними вістками двірського перукаря, гадав, ніби буде розумніше вивести їх за місто, щоб чекали трохи далі на дорозі; зробив це, а сам залишився. Нарешті восьмерик дотягнув до міста пишну карету, за нею їхав кабріолет, запряжений двома кіньми, — для смиренних міщан сьогодні це була вже друга незбагненна й таємнича подія. Спершу драгуни, що прийшли й валандались хтозна-чому й навіщо, а тепер два повози з візниками в розкішних лівреях. І дивіться, як віддано й шанобливо вітає цих дивних гостей драгунський командир! Ні, не шанобливо, а вірнопіддано: поки розмовляє, ввесь час тримає руку біля каски. Поштмейстер Друе, член якобінського клубу й несамовитий республіканець, пильно вдивляється. Мабуть, це значні аристократи або емігранти, гадає він, шляхетне, вельможне бидло, яке слід би за карк узяти. Хай там як, він одразу тихенько наказав своїм хурманам не дуже квапитись із цими таємничими пасажирами, і карета, мов сонна, погуркотіла далі, гойдаючи вже поснулих подорожніх.

Та не минуло й десяти хвилин, як раптом поширилась, — чи її привезли із Шалона, чи народний інстинкт непомильний? — вістка, що в кареті сиділа королівська родина. Всі загаласували і заметушились, драгунський командир притьмом зачув небезпеку й заходився послати навздогін для охорони своїх солдатів. Та вже запізно, на них почала насідати розлючена юрба, драгуни, добре таки напідпитку, стали брататися з народом і не корились наказам. Кілька сміливіших заграли на сполох, і, поки все крутилось і шумувало, однісінька людина зважилась на дію: поштмейстер Друе, добрий верхівець іще з армії, осідлав коня й укупі з товаришем навпрошки вчвал погнав до Варенна, аби випередити незграбну карету. Там уже цих підозрілих пасажирів розпитають докладніше і, якщо це справді король, то він для себе й корони хіба в Бога допроситься ласки! Як було вже тисячі разів, так і цієї миті єдиний рішучий учинок однієї завзятої людини змінив світову історію.

Тим часом величезна карета котилась і котилася бакаї­стим Вареннським шляхом. Подорожні втомились, адже вже цілу добу тиснуться під розпеченим дахом карети, діти давно поснули, король згорнув свої карти, королева мовчала. Ще година, остання година — і в них буде надійний ескорт. Таж знов несподіванка: перед Варенном на домовленім місці перепрягу не було жодного коня. Трохи походили в темряві, постукали у вікна, та почули звідти самі неласкаві голоси. Обидва офіцери, яким доручили тут чекати, повірили — таж не можна посланцем обирати Фіґаро — плутаній мові висланого наперед перукаря Леонара: короля, мовляв, уже не буде. Вони полягали спати, і цей сон для короля був так само згубний, як і Лафайєтів 6 жовтня. Тож на змучених конях треба вирушати до Варенна, може, там удасться перепрягти. Та друга несподіванка: коли заїхали в браму, до форейтора, закричавши «стій!», підскочили два парубки. Миттю гурт молоді зусібіч обступив обидві карети, вже не відстаючи від них. Друе, прибувши до Варенна на десять хвилин раніше, та його спільники повитягали з ліжок і заїздів усю революційну молодь міста. «Паспорти!» — скомандував хтось. «Ми квапимось, нам треба негайно їхати», — відповів із карети жіночий голос. Належав він нібито «пані Роше», насправді ж королеві, котра одна тільки й володіла собою цієї загрозливої миті. Але цей опір не виручив, їм треба їхати до першого заїзду, який зветься — яка злостива може бути історія! — «У великого монарха», там стоїть уже мер, за фахом бакалійник зі смаковитим прізвищем «Sauce»[144], він гляне на їхні паспорти. Дрібний крамар, у душі відданий королеві і повний страху вклепатись у халепу, пробіг паспорти очима і мовив: «У порядку». Отже, він дозволив кареті спокійно рушати далі. Але юний Друе, відчуваючи на гачку рибу, вдарив кулаком по столу й вигукнув: «То король і його родина, і якщо ви дасте їм утекти за кордон, це буде державна зрада». Від такої погрози в добропорядного батька родини затрусилися жижки, водночас товариші Друе вдарили на сполох, засвітилось у кожнім вікні, заворушилось усе місто. Навколо карети збиралась усе більша юрба: про те, щоб пробитися, годі було й думати, адже свіжих коней не впрягали. Щоб викрутитись, метикований бакалійник-мер запропонував пані баронесі Корф із прислугою нічліжити в нього вдома, однак, мовляв, уже пізно їхати. А до ранку, гадав собі проноза, на добре чи зле, але все з’ясується, і я вже не журитимусь цим клопотом. «Незабаром надійдуть драгуни», — подумав король й, оскільки ліпшого не лишалось, прийняв запрошення.

За одну-дві години сюди має дістатися Шуазель чи Буйє. Тож, покритий чужою перукою, король сміливо вступив у будинок, і його першим королівським діянням було по­просити пляшку вина і кавалок сиру. «Хіба це король? Хіба це королева?» — занепокоєно й дратливо шепотіли старі жінки й селяни, що збігалися подивитись. Бо стільки миль лежало між дрібним французьким містечком і великим, небаченим двором, що всі тутешні піддані бачили лице свого короля тільки на монетах і через те мусили вислати осібного посланця за одним шляхетним паном, щоб той нарешті сказав, чи цей незнайомий подорожній справді лакей баронеси Корф чи Людовік XVI, найхристиянніший король Франції і Наварри.

Ніч у Варенні

21 червня 1791 року на тридцять шостому році життя, на сімнадцятому році свого королювання у Франції Марія Антуанетта вперше вступила в дім французького