Читати книгу - "Марія Антуанетта"

обивателя. Це була ніби перерва: раніше — самі палаци, згодом — в’язниці і тюрми. Спершу треба було пройти через крамничку, де тхнуло згірклою олією, сухою ковбасою та гострими приправами. Рипучими, благенькими, мов куряче сідало, сходами вслід за королем вона піднялась нагору, — ні, радше гувернантка вигаданої баронеси Корф ступала позаду незнаного добродія в чужій перуці; нагорі дві кімнатки — вітальня і спальня, низькі, брудні і злиденні. Біля дверей знову стала новітня гвардія, цілком відмінна від блискучих версальських охоронців, — два селянина з вилами. Всі восьмеро — королева, король, принцеса Єлизавета, обоє дітей, гувернантка й обидві камеристки стояли й сиділи в одному тісному покоїку. До смерті замучених дітей уклали на ліжко, де вони зразу й поснули; гляділа за ними пані де Турсель. Королева сіла на стілець, закривши обличчя вуаллю: хай потім ніхто не хвалиться, ніби бачив її гнів і досаду. Лише король, по-домашньому розсівшись біля столу, спокійно відкраяв грубезний шматок сиру. Всі мовчали.

Нарешті на вулиці зацокотіли копита, і водночас із сотень горлянок зірвався дикий, шалений крик: «Гусари! Гусари!» Нарешті прибув теж одурений брехливими вістками Шуазель, шаблею прочистив собі дорогу й оточив своїми вояками будинок. Те, що він їм казав, браві німецькі гусари нітрохи не розуміли й не знали, про що тут ідеться, втямивши тільки двоє німецьких слів: «der König und die Königin», «Король і королева». Та все ж вони корилися йому і так дужо наперли на юрбу, що за мить вивільнили карету.

Брязкаючи острогами, герцог де Шуазель збіг нагору й запропонував королю свій план. Він дає семеро коней. Король, королева й почет мусять посідати верхи і серед його загону чимшвидше вимчати з міста, поки не зібралась Національна гвардія з околиць. Доповівши, офіцер низько вклонився: «Величносте, я чекаю ваших наказів». Та Людовік XVI завжди був неспроможним давати накази і приймати миттєві рішення. Він почав розводитись, мовляв, чи може Шуазель поручитися, що, як ітимуть пробоєм, жодна куля не влучить у королеву, його сестру або ж дитину. Чи не ліпше було б зачекати, поки збереться решта розсіяних по заїздах гусарів. Ці зволікання забирали час, збігали неоціненні хвилини. На набитих соломою стільцях у тіснім темнім покоїку сиділа родина, сиділа стара доба, вагалась і правувалась. Але революція, молоде покоління, не чекала. Стривожені дзвоном на сполох, із сіл збігались ополченці, зібралась уся Національна гвардія, з міських мурів зняли прадавні гармати, забарикадували вулиці. Цілу добу марно протеліпавшись у сідлах, розпорошені солдати знов-таки радо пригощалися вином і браталися з народом. На вулицях дедалі більшає люду. Здавалось, у підсвідомість мас проникло всеохопне передчуття надзвичайних подій, у всіх довколишніх селах прокидалися селяни, наймити, вівчарі й ремісники і простували до Варенна, навіть старі баби, прагнучи побачити короля, похапалися за свої карлючки; тепер, коли короля вже примусять об’явитись, усі затялися не випустити його за мури, затримати в місті. Перешкоджали всякій спробі запрягти свіжих коней у карету. «В Париж, інакше стрілятимем, ми застрелимо його у власній кареті», — знавісніло вишкірялись на хурманів, і серед цього розгардіяшу знов ударили на сполох. Новий алярм цієї драматичної ночі: з Парижа примчала карета з двома комісарами; Національні Збори по двоє розіслали їх в усіх напрямах, аби затримати короля, якщо пощастить натрапити на слід. Посланців громадської влади зустріли нестримною радістю. Тепер із Варенна зняли відповідальність, отій дрібноті — пекарям, шевцям, кравцям і різникам цього жалюгідного містечка — вже не треба вершити історію: прибули посланці Національних Зборів, єдиної влади, яку народ визнавав своєю. Обох послів тріумфально потягли в дім смиренного бакалійника і сходами завели до короля.

Жахітна ніч тим часом помалу минулася, було вже о пів на сьому. Ромеф, один із двох посланців, був блідий, збентежений і не дуже втішений своїм дорученням. Як ад’ютант Лафайєта, він часто охороняв у Тюїльрі королеву; Марія Антуанетта, ставлячись до всіх підлеглих зі своєю природною зичливістю, була з ним приязна, йому не раз доводилось майже по-дружньому розмовляти з королем; у серці цього Лафайєтового ад’ютанта було єдине бажання: врятувати обох. Та лихій долі, що все насідає на короля, заманулось, аби Ромефу в товариші дали надзвичайно честолюбного, до останку відданого революції Байона. Ромеф, ледве натрапивши на слід, намагався якомога баритись, щоб дати королю одірватись, але в нього на шиї сидів безжальний наглядач, Байон, — тож і стоїть він зараз, червоніючи й боячись передати королеві вбивчого декрета Національних Зборів, який велить затримати королівську родину. Марія Антуанетта не може приховати несподіванки: «Як? Ви, добродію? Ніколи б не подумала!» Бентежачись, Ромеф мимрить, мовляв, збуривсь увесь Париж і державні інтереси вимагають, щоб король повернувся. Королева не стерпіла й одвернулась, за цими плутаними словами вона вже відчула лихо. Король нарешті попросив декрета й читає, що Національні Збори позбавили його будь-яких прав і кожен посланець, натрапивши на королівську родину, має вжити всіх заходів, щоб не дати їм рухатись далі. Слів «утеча», «арешт», «ув’язнення», щоправда, спритно уникли. Але цей декрет Національних Зборів уперше проголосив, що король уже не має свободи, а залежить від їхньої волі. Навіть Людовік Тугодумний збагнув цю історичну переміну.

Але не боронився. «Нема вже короля у Франції», — сказав він оспалим голосом, ніби це й не дуже його обходило, і недбало поклав декрет на ліжко, де спали потомлені діти. Аж тут прорвалась Марія Антуанетта. Коли зачіпали її гордість, загрожували честі, ця дріб’язкова в дрібницях, неглибока в несуттєвому жінка раптом немов підростала, повнилась гідністю. Вона зіжмакала декрет Національних Зборів, який насміливсь накласти руку на неї та на її родину, і зневажливо пожбурила на землю: «Я не хочу, щоб цей папір загидив моїх дітей».

Урядова дрібнота затремтіла від такої наруги. Щоб уникнути скандалу, Шуазель квапливо підібрав того паперця. Всі в кімнаті були приголомшені: король — сміливістю дружини, посланці — своїм прикрим становищем; ніхто не знав, на яку й ступити. Потім король подав ніби смиренну, а насправді підступну пропозицію. Нехай їм дадуть дві-три години відпочинку, а вже тоді поїдуть до Парижа. Вони й самі бачать, як потомилися діти; після двох таких жахітних днів і ночей треба трохи спочити. Ромеф зразу второпав, чого хоче король. За дві години тут буде вся кіннота Буйє, а за нею інфантерія й гармати. Але, прагнучи врятувати короля, він нічим не заперечив: зрештою, йому звеліли тільки затримати втікачів. Це він зробив. Та другий комісар, Байон, одразу зметикував, що воно робиться, але вирішив теж удатись до хитрощів. Він, ніби згоджуючись, недбало спустився сходами,