Читати книгу - "Марія Антуанетта"

а коли його оточила збуджена юрба, питаючи, що ж ухвалили, лицемірно зітхнув: «Ет, їхати не хочуть... Буйє вже близько, вони на нього й чекають». Ці кілька слів підлили масла в огонь. Так не буде! Нас уже не одурять! «У Париж! У Париж!» Від галасу забряжчали шибки, муніципальні радники, насамперед бідолашний бакалійник, напосіли на короля, мовляв, треба їхати, інакше вони не можуть ручитися за його безпеку. Гусари були безпорадно здушені юрбою або ж перейшли на бік народу; до дверей із тріумфом підкотили карету і мерщій запрягли, щоб не було ніякої затримки. Й розпочалась принизлива гра, бо все залежало від якихось кільканадцяти хвилин. Гусари Буйє були вже зовсім близько, кожна виграна хвилина могла врятувати монархію — тож тепер усяким, нехай найнегіднішим способом треба забарити від’їзд до Парижа. Навіть Марія Антуанетта мусила схилитися й уперше в житті попрохати. Вона заговорила до крамаревої дружини, благаючи допомогти. Але та бідолаха боялася за свого чоловіка. Зі слізьми на очах почала жалітися, мовляв, як жахливо, що у своїм домі вона мусить відмовити в гостинності королю й королеві Франції, але в неї самої діти, а її чоловік спокутує за це головою, — передчуття сердешної жінки таки справдились, безталанний крамар розплатився життям за те, що тієї ночі допоміг королю спалити кілька секретних паперів. Король і королева знаходять усякі притичини, аби зволікати й далі, проте час біжить і збігає, а гусарів Буйє не видно. Ось уже все готове, та Людовік XVI заявив, — як низько треба впасти, щоб грати таку комедію! — що хоче їсти. А хіба королю можна не дати закуски? Ні, але принесли її хапливо, щоб не гаяти часу. Людовік XVI схрумав кілька куснів, а Марія Антуанетта гидливо відсунула тарілку. Гаятись довше вже не можна. Та стався новий, остан­ній випадок: родина стояла вже у дверях, аж тут пані Неввій, камеристка королеви, впала й забилася в удаваних корчах. Марія Антуанетта затялася, що не кине своєї камеристки напризволяще. Але навіть лікар — весь Варенн стояв на ногах — прийшов раніше, ніж армія Буйє. Він дав симулянтці кілька заспокійливих крапель, — сумну комедію годі вже правити далі. Король зітхнув і першим ступив на благенькі сходи. За ним, закусивши губи, спираючись на руку герцога Шуазеля, зійшла Марія Антуанетта. Вона здогадувалась, що їх чекає на зворотній дорозі. Але, непокоячись за себе і родину, подумала ще й про друга: коли прийшов Шуазель, її перші слова були такі: «Як ви гадаєте, Ферсен урятувався?» Маючи біля себе правдивого мужа, вона б витерпіла навіть цю пекельну дорогу; вкрай тяжко самій зоставатися сильною серед цілковито немічних і зневірених.

Королівська родина зайшла в карету. Вони й досі сподіваються на Буйє та його гусарів. Але нікого. Довкола лише гамір велелюдного стовпища. Нарешті величезна карета рушила. Її оточили шість тисяч люду, цілий Варенн виря­джав свою здобич, страх і лють обернулись у галасливий тріумф. Оповитий революційними піснями, обложений пролетарським військом, нещасливий корабель монархії відвернув від скелі, на яку його кинуло хвилями.

Всього через двадцять хвилин — на путівці за Варенном у розжарене небо ще знімалася стовпом хмара куряви — з іншого краю міста шаленим чвалом урвалась кавалерія, цілі ескадрони. Нарешті примчали гусари Буйє — як же їх марно сподівалися! Якби король забаривсь іще півгодини, він би вже їхав серед війська, а ті, хто зараз радіють, розчаровані б верталися додому. Та коли Буйє почув, що король боязливо піддався, він завернув свої війська. Навіщо даремно проливати кров? Навіть він знає, що долю монархії вирішила слабість монархів, Людовік XVI уже не король, а Марія Антуанетта вже не королева Франції.

Повернення

Спокійним морем корабель пливе швидше, ніж бурхливим. Від Парижа до Варенна карета домчала за двадцять годин, зворотний шлях забрав три дні. Крапля за краплею до самісінького дна мусили король і королева випити гірку чашу принижень. До смерті втомлені двома безсонними ночами, в несвіжій білизні — сорочка короля так просякнула потом, що він змушений був позичити в солдата іншу, — вони сидять ушістьох у розжареній грубці — кареті. Прямовисне червневе сонце безжально падає на пекучий дах, повітря смердить розпеченою пилюкою, все більші юрмиська сунуться круг карети, глумлячись із покривджених, женучи їх додому. Порівнюючи з цією, шестигодинна подорож із Версаля в Париж була райською втіхою. Лунає груба, найбрутальніша лайка, кожен прагне звести наругу на полонеників. Отже, ліпше закрити вікна, душитись і пражитись у тому казані на колесах, ніж терпіти глузливі погляди й наслухати образи. Та хоч обличчя безщасних мандрівців уже припали мов сірим борошном, очі від недосипання й пилюки позапалювались, опустити фіранки не дозволяють, бо на кожній станції який-небудь недоріка мер уважає себе зобов’язаним почитати казань королеві, і той щоразу мусить запевняти, що не мав наміру покидати Францію. В такі миті найліпше володіє собою королева. Коли на якійсь станції їм нарешті принесли попоїсти і вона опустила фіранки, щоб спокійно вгамувати голод, юрба невдоволено заревіла, вимагаючи підняти фіранки. Принцеса Єлизавета вже хотіла скоритись, але королева рішуче заперечила. Давши людям накричатися вволю, лише через чверть години, не подаючи знаку, що виконує той наказ, вона сама підняла фіранки, викинувши курячі кістки, й твердо промовила: «Треба триматися до кінця».

Нарешті проблиск надії: ввечері відпочинуть у Шалоні. Біля кам’яної тріумфальної арки на них уже чекають городяни, — ну й підступна ж історія, — тієї самої арки, що двадцять один рік тому була споруджена на честь Марії Антуанетти, коли в пишній скляній кареті серед вітань і зичень вона їхала з Австрії назустріч своєму майбутньому чоловікові; на кам’яному фризі вирізьблено «Perstet æterna ut amor», «Хай цей пам’ятник буде вічний, як і наша любов». Та любов не така тривка, як добрий мармур і тесаний камінь. Марії Антуанетті здалося сном, що колись під цією аркою її приймало пишно вбране дворянство, вулиці були засіяні світлом і людьми й на її честь дзюрчали водограйчики вина. Тепер її чекала лише холодна, в ліпшому разі спочутлива люб’язність — усе ж незрівнянне добро після відвертої зухвалої ненависті. Можна поспати, перемінити одяг, а наступного дня знову немилосердно пече сонце, треба йти далі дорогою тортур. Що ближче до Парижа, то ненависніший люд; якось король попросив мокру губку, аби стерти бруд і пилюку з обличчя, і службовець глузливо відповів йому: «Бачите, до чого мандрівки доводять». Коли після короткого спочинку королева знову ступила на східці карети, то вслід гадюкою засичала якась жінка: