Читати книгу - "Марія Антуанетта"

«Йди, ясочко, скоро ти інші східці побачиш». Одного дворянина, котрий привітав її, стягли з коня й забили ножами і пістолетами. Аж тепер збагнули король і королева, що не сам Париж пішов «манівцями» революції, а на кожнім акрі їхньої землі буяє квітом новий засів; а може, вони вже не мали сили це відчути, втома мало-помалу відібрала в них усяку чутливість. Знесилені й уже байдужі до власної долі, сидять вони в кареті, поки нарешті, таки нарешті чвалують посланці, несуть вістку, що назустріч для охорони королівської родини вирушили три члени Національних Зборів. Життя нині врятоване, оце й усе.

Карета спинилася просто серед гостинця, над’їздили три депутати: Мабур — рояліст, Барнав — адвокат із міщан, Петіон — якобінець. Королева сама відчинила дверцята: «Ах, панове, — проказала вона схвильовано, мерщій простягаючи всім руку, — простежте, щоб не сталось ніякого лиха, щоб люди, які їхали з нами, не загинули даремне, щоб їм зберегли життя». У вирішальні миті її непомильне чуття такту завжди підказувало слушне: для себе королева не може просити милості, а лише для тих, хто вірно їй слугував.

Рішучість Марії Антуанетти зразу спантеличила посланців, що хотіли триматися зверхньо; навіть якобінець Петіон у своїх нотатках знехотя визнає, що живі слова королеви справили на нього сильне враження. Галасливим він одразу звелів замовкнути й запропонував королю, мовляв, було б ліпше, якби двоє посланців Національних Зборів сіли в карету, своєю присутністю захистивши королівську родину від усяких дорожніх пригод. А пані де Турсель і пані Єлизавета сядуть до іншої карети. Та король заперечив, можна їхати всім укупі, треба тільки трошки посунутись. І квапливо отак умостилися: Барнав сів між королем і королевою, що взяла на руки дофіна. Петіон сів між пані де Турсель і пані Єлизаветою, між коліньми пані де Турсель утиснулась принцеса. Замість шести осіб тепер уже вісім — тісно притиснувшись одне до одного, в кареті сиділи представники монархії і народу; цілком певно можна було сказати, що королівська родина й депутати Національних Зборів ніколи не були ближчими, ніж у ті години.

Те, що сталось у кареті, було як несподіваним, так і природним. Спершу між двома полюсами — п’ятьма членами королівської родини і двома представниками Національних Зборів, між в’язнями і вартою — напнулась одверта ворожість. Обидві партії вирішили нічим не поступатись одна одній. Саме тому, що її охороняють «factieux» й вона віддана їм на ласку, Марія Антуанетта вперто дивиться повз обох і не розтуляє рота: хай не думають, ніби королева прагне якоїсь милості. Депутати теж над усе бояться, щоб їхню люб’язність не вважали за догідливість: у цій поїздці треба показати королю, що член Національних Зборів, як вільна й непідкупна людина, трима голову прямо, не гнеться, мов облеслива двірська потолоч. Отож слід зберігати відстань, щонайбільшу відстань!

Так настроївшись, якобінець Петіон навіть почав одверто задиратися, прагнучи хоч трохи провчити королеву, збити пиху з тієї несвітської гордійки. «Вже достеменно відомо, — заводить він, — що біля замку королівська родина сіла у звичайний фіакр, яким правив швед на ім’я... швед на ім’я...» Петіон затнувся, ніби не можучи пригадати імені, й запитав королеву, як звався той швед. Це був удар отруєним кинджалом: у присутності короля він питав королеву про коханця. Але Марія Антуанетта твердо відбила напад: «Я не маю звички цікавитись іменами своїх візників». Після цієї першої сутички тісну карету вщерть затопила гнітюча ворожість.

А далі дрібна подія розвіяла цю прикру напругу. Малий принц зіскочив із материних колін. Його вкрай зацікавили два незнайомих добродії. Дрібненькими пучками він схопив латунного ґудзика на урядовому мундирі Барнава й, затинаючись, по складах прочитав там напис: «Vivre libre ou mourir»[145]. Звичайно, обох комісарів вельми втішило, що майбутній король Франції саме таким чином знайомиться з головним принципом революції. Мало-помалу зав’язалась розмова. Й тут сталося диво: Валаам, що збирався клясти, почав благословляти. Власне, обидві партії побачили, що супротивник куди привабливіший, ніж те їм здавалось іздалеку. Петіон, дрібний буржуа і якобінець, та Барнав, молодий провінційний адвокат, уявляли собі «тиранів» недоступними, бундючними, зарозумілими, дурними і нахабними в приватному житті й уважали, що хмаровиння двірського фіміаму задушує всяку людяність. А зараз якобінець і революціонер із міщан цілком приголомшені природністю взаємин у королівській родині. Навіть Петіон, котрий пнувся вдавати Катона, мусив зазначити: «Я побачив певну простоту й товариськість у їхньому поводженні, і це мені припало до вподоби; не було й сліду якихось королівських манер — сама невимушеність і родинна зичливість. Королева звала принцесу Єлизавету «сестричкою»; пані Єлизавета відповідала їй так само. До короля пані Єлизавета зверталася «брате». Королева гуцала принца на колінах, юна принцеса гралася з братом, король удоволено до всього приглядався, хоча він трохи тупий і нерухливий». Обидва революціонери вразились: королівські діти граються так само, як удома їхні, їм навіть почало трохи муляти, що вони зодягнені набагато ліпше, ніж володар Франції, в якого й білизна брудна. Що далі, то тане й тане початкова ворожість. Коли король пив, він люб’язно запропонував Петіону власну склянку, а приголомшеному якобінцеві видалось надприродною подією, що, коли в дофіна виникла невеличка природна потреба, король Франції і Наварри власноруч розщіпнув своєму синові штанці і тримав срібного горщика. Так, отже, ці «тирани» точнісінько такі ж люди, як і ми, — вразився несамовитий революціонер. Не менш приголомшена й королева. Та ці «scélérats»[146], «monstres»[147] з Національних Зборів, власне, цілком пристойні, ввічливі люди. Не кровожерні, освічені і насамперед не дурні, — навпаки, з ними цікавіше розмовляти, ніж із графом д’Артуа і його товариством. Ще й трьох годин не проїхавши разом у кареті, обидві партії, які намірялися спершу вразити одна одну суворістю та погордою, заходилися — дивовижна, а все ж чисто людська переміна — здобувати прихильність супротивників. Аби показати революціонерам, що люди при дворі не такі вже вузьколобі й лихі, як гадає народ, стуманений злобними газетами, королева порушила політичні питання. Своєю чергою обидва депутати взялися розтлумачувати королеві, що цілі Національних Зборів не слід плутати з диким лементом добродія Марата; а коли зайшлося про республіку, навіть Петіон обережно ухилився від розмови. Невдовзі виявилося — прадавній досвід, — що двірський дух запаморочує й найзавзятіших революціонерів, а те, до якого ступеня дурощів надметься пихатий, сівши поряд зі спадковим володарем, мабуть, найяскравіше засвідчують Петіонові нотатки. Певне, після трьох жахітних ночей, після триденної виснажливої подорожі в жаркій, незручній кареті, після всіх тих душевних хвилювань і принижень жінки й