Читати книгу - "Марія Антуанетта"

діти страшенно потомилися. Заснувши, пані Єлизавета несамохіть похилилася на свого сусіда Петіона. Марнославному йолопові одразу замакітрився світ, приверзлося, ніби він здобув галантну перемогу; скаламучений двірським духом, він на віки вічні зробив себе посміховиськом, записавши у своєму звіті отакі слова: «Ніжні очі пані Єлизавети повилися звичайною від утоми і такою знадливою млостю. Ми часом перезиралися, мов спільники, відчуваючи, як нас вабить одне до одного; запала ніч, і все заполонило таке ж лагідне, як настрій у душі, місячне сяйво. Пані Єлизавета взяла принцесу на руки, та сіла наполовину на її коліно, наполовину на моє. Принцеса заснула, я вивільнив і випростав руку, пані Єлизавета зробила те саме, поклавши свою руку зверху. Так наші руки сплелися, моя долоня лежала в неї під пахвою. Крізь одяг я відчув тремтіння і жар. Пані Єлизавета ніби заохочувала поглядом, тілом неначе віддавалася, в неї зволожіли очі, її сум потроху розводився хтивістю. Я міг помилитись, прояви горя і втіхи іноді можна сплутати, та гадаю, якби ми були самі, вона б ковзнула в мої обійми й віддалася природному потягові». Хоча й породивши сміховинну еротичну фантазію «прекрасного Петіона», згубні чари королівської величі набагато сильніше подіяли на його товариша Барнава. Прибувши до Парижа з провінції зо­всім молодим, новоспеченим адвокатом, цей ідеалістичний революціонер був геть зачарований, коли королева, французька королева, чемненько сиділа й слухала, як він викладав головні ідеї революції, думки своїх товаришів по клубу. Яка чудова нагода, несамохіть мислилося цьому маркізові Поза, прищепити королеві шанобу до священних принципів, може, й прихилити до конституційних ідей. Молодий провінційний адвокат говорить, заслуховуючись собою, і дивіться, — про таке й не гадалося, — ця нібито неглибока жінка (Господи, її ж оббрехали!) слухає, сповнена співчуття і розуміння, і які ж мудрі її заперечення! Своєю австрій­ською люб’язністю, нібито погоджуючись із його пропозиціями, Марія Антуанетта цілком зачарувала простакуватого легковірного чоловіка. Як же були несправедливі до цієї шляхетної жінки, скільки їй зла робили, — бідкається він. Вона ж прагне тільки добра, і якби хто-небудь стояв біля неї й показував дорогу, то у Франції було б усе гаразд. Королева ж якомога запевняє, що саме такого порадника й шукає і була б йому вельми вдячна, якби він у майбутньому давав їй — вона, бідненька, недосвідчена — слушні поради. Так, віднині це буде його завданням — сповіщати цю несподівано розумну жінку про істинні прагнення народу, а водночас переконувати Національні Збори в щирості її республіканських настроїв. Під час довгих розмов у архі­єпископському палаці в Mo, де вони стали на відпочинок, Марія Антуанетта так обплела Барнава люб’язністю, що той для неї був ладен робити будь-що, — ось так, зовсім таємно — ніхто й не чекав такої розв’язки — з Вареннської подорожі королева винесла величезний політичний успіх. Поки решта лише пріла та їла, томилася та мучилась, королева в цій тюрмі на колесах здобула останню перемогу для монархії.

Третій, останній день подорожі був найстрахітніший. Навіть французькі небеса були за націю і проти короля. Зранку до вечора безжально палило сонце набиту, припалу товстим шаром пилу грубку на чотирьох колесах, не надбігло жодної хмарки, аби простягти холодну руку і на хвилю сповити тінню розпечений дах. Нарешті добулися до Паризької брами, але їм ще треба вдовольнити сотні тисяч люду, що прагнуть побачити короля, котрого, мов бранця, знову притягли на галери; тож король і королева не можуть повернутися просто до палацу через браму Святого Дениса, їм треба дати величезний гак нескінченними бульварами. За цілу дорогу жоден гук не зірвався на їхню честь, та не було й слова зневаги, бо кожного, хто б наважився вітати короля, обіцяли затаврувати презирством і кожному, хто образив би полонеників нації, погрожували різками. Натомість буйні веселощі повивали карету, що їхала позаду королівської, там величавсь і пишався чоловік, котрому народ завдячував цей тріумф, — поштмейстер Друе, хоробрий мисливець, який злобою і хитрощами підігнав королівську дичину під стрілецькі кулі.

Остання частина цієї подорожі — два метри від карети до палацових дверей — була найнебезпечніша. Оскільки королівську родину стерегли депутати, а все ж лють вимагала жертви, бидло кинулось на безневинних охоронців, котрі допомагали «викрасти» короля. Їх стягли вже з козлів, на мить здалося, що королева знову побачить, як біля входу в палац погойдуються на піках скривавлені голови, аж тут утрутилась Національна гвардія, багнетами прочистивши шлях до дверей. Аж тоді відчинилися двері грубки, важкою ходою перший із карети вийшов просякнутий потом, брудний і втомлений король, за ним — королева, на «австрійку» відразу прорвалося грізне ремство, та вона швиденько перетнула невелику відстань від карети до дверей, за нею йшли діти — нелюдська подорож закінчилася.

Їх дожидають урочисті шеренги лакеїв, як і завжди, вже накрито стіл, збережено ранговий порядок; мандрівцям, що повернулися додому, могло здатися, що все те їм наснилося. Та насправді ці п’ять днів дужче розхитали підпори монархії, ніж п’ять років реформ, бо в’язні корони вже не носять. Король знову ступив униз, революція піднялась угору.

Та знесилений чоловік, здавалося, не дуже й переймається тим. Байдужий до всього, він байдужий і до власної долі. Незворушною рукою того дня він зазначив у щоденнику тільки таке: «Виїхали з Mo о шостій тридцять. Прибули в Париж о восьмій, ніде не зупинялися». Оце й усе, що сказав Людовік XVI про найбільшу ганьбу свого життя. Петіон теж сповіщає: «Він був такий спокійний, ніби нічого не сталося, так ніби він повернувся з ловів».

Натомість Марія Антуанетта знає, що втрачене все. Нестерпні муки цієї марної подорожі майже на смерть уразили її гордощі. Але як справжня й щиро закохана жінка, цілком віддаючись останній запізнілій і невідворотній пристрасті, вона навіть у цьому пеклі думає про того, з ким уже розлучилася, боїться, що єдиний її друг, Ферсен, занадто хвилюється за неї. Зазнаючи найстрашніших небезпек, гірко страждаючи, вона все ж найдужче переживає за нього, непокоїться його долею. «За нас не хвилюйтеся, — квапливо пише вона на якомусь клаптику, — ми живі». А наступного дня — з іще більшою наполегливістю і любов’ю (власне, інтимні місця Ферсенів нащадок затер, та все ж у вібраціях слів відчувається подих ніжності): «Я ще живу... але турбуюсь за вас... як мені прикро, що ви там страждаєте, не маючи жодної від нас вісточки! Якщо небо зглянеться й ви одержите цього листа, не відписуйте мені, бо ми підставимо себе під небезпеку, — і, насамперед, ні в якому разі не приїздіть. Уже знають,