Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Однак саме тепер їй було нестерпно не мати ні слова від Ферсена. Наступного дня вона знову пише найпалкішого, найніжнішого листа, вимагаючи вістки, потіхи, любові: «Можу тільки сказати, що я люблю тебе і навіть для цього вже не маю часу. Не хвилюйся, в мене все гаразд, хотілося б тільки знати, що й у тебе все добре. Напиши мені шифром, адресу нехай напише твій служник... і скажи мені, на яке ім’я посилати листи, бо я без них уже не можу жити. Прощавай, найкоханіший, так, як ти, любити ніхто не вміє! Обіймаю тебе від усього серця».

«Я без них уже не можу жити», — з вуст королеви ще ніколи не чули такого крику любові. Але як мало вона вже королева, скільки відібрали в неї колишньої влади — зо­сталася тільки жінка і те, чого вже ніхто не відбере: її кохання. Й це почуття дало їй силу завзято й рішуче боронити своє життя.

Хто кого ошукає

Вареннська втеча відкрила новий розділ в історії революції: того дня народилася нова партія — республіканська. До 21 червня 1791 року Національні Збори були цілком роялістські, бо складалися виключно з дворян та буржуазії, але напередодні виборів за третім, буржуазним, станом уже напирає четвертий — пролетаріат, величезна, бурхлива, стихійна маса, котра нагнала буржуазії не меншого страху, ніж вона сама королю. Всі широкі верстви заможних зі страхом і пізнім жалем угледіли, яку несвіт­ську, демонічну силу вони розкули, і якомога швидше пробують конституцією обмежити владу заразом і короля, і народу. А щоб заручитись у цьому згодою Людовіка XVI, неодмінно було треба пощадити його особу: отже, партія поміркованих наполягала, щоб королю нічим не дорікали за Вареннську втечу; несамохіть, не з власної волі він покинув Париж, — лицемірно проголошували вони, — його «викрали». А коли якобінці, вимагаючи скинути короля, й собі влаштували маніфестацію на Марсовому полі, вожді буржуазії Байї і Лафайєт уперше кіннотою та рушничними залпами рішуче розігнали юрбу. Але, тісно обложена у власному домі, королева — після Вареннської втечі їй не дозволяють замикати двері, Національна гвардія пильнує її кожного кроку — в душі давно вже не має ніяких ілюзій щодо справжньої вартості цих запізнілих спроб порятунку. Надто часто замість давнього «Хай живе король!» вона чує під вікнами новітній гук «Хай живе Республіка!» Й Марія Антуанетта знає, що ця республіка постане лише тоді, коли загине вона, її чоловік і діти.

Справжнім лихом Вареннської ночі — королева невдовзі й це побачила — була не так невдача їхньої власної втечі, як те, що тієї ж ночі щасливо вибрався за кордон молодший Людовиків брат граф Прованський. Тільки-но добувшись до Брюсселя, він одразу скидає довголітню й нестерпну маску братньої покори, оголошує себе реґентом, законним представником королівства, допоки справжній король Людовік XVI ув’язнений у Парижі, — і потай робить усе, Щоб якомога продовжити цей строк. «У найнепристойніший спосіб тут тішаться ув’язненням короля, — пише з Брюсселя Ферсен, — граф д’Артуа просто сяє». Так довго плентавшись в обозі свого брата, вони тепер нарешті сидять у сідлі, тепер можна брязкати шаблею і, не знаючи стриму, закликати до війни; а якщо загинуть при цьому Людовік XVI, Марія Антуанетта і, хотілося б, Людовік XVII, тим ліпше, він зразу перескочить обидва щаблі до трону, нарешті вже буде називатись не «monsieur» графом Прованським, а Людовіком XVIII. На лихо, й усі іноземні володарі теж трималися думки, ніби для монархічної ідеї цілком байдуже, який Людовік сидить на французькому троні. Головне — вивести в Європі ту революційну, республіканську заразу, в зародку задушити «французьку пошесть». Зимно й страшно писав про це Ґустав III Шведський: «Хоч я вельми переймаюся долею королівської родини, та для мене все ж більше важать труднощі збереження загальної європейської рівноваги, окремішні шведські інтереси і загальна монарша справа. Все залежить від того, чи вдасться у Франції знову встановити монархію; нам, зрештою, байдуже, хто сяде на той трон — Людовік XVI, Людовік XVII чи Карл X, — конечне, щоб знову стояв трон і розчавили те чудисько з Манежа (Національні Збори)». Не можна висловитись ясніше й цинічніше. Для монархів важить тільки «монарша справа», отже, їхня власна необтята влада, їм «цілком байдуже», як сказав Ґустав III, котрий Людовік сидітиме на французькому троні. Справді, їм це було й зосталося байдуже, і за цю байдужість Марія Антуанетта і Людовік XVI розплатилися життям.

Тепер Марія Антуанетта мусить одночасно боротись із двома ворогами — внутрішнім і зовнішнім, республіканським духом у країні і воєнною гарячкою принців на кордонах, — надлюдське завдання, яке було зовсім не під силу покинутій усіма друзями, самотній, слабкій і розгубленій жінці. Тут потрібен був геній, Одіссей і Ахілл в одній особі, сміливий і хитрий, новий Мірабо; але в цій скруті поряд був лиш один малий помічник — до нього й звернулась королева. Вертаючи з Варенна, Марія Антуанетта своїм бистрим оком угледіла, як легко можна спіймати на облесні слова, та ще й королевою проказані, дрібного провінційного адвоката Барнава, який у Національних Зборах виголошував гучні промови, — тепер вона вирішила скористатися його слабістю.

Таємним листом вона прямо звернулась до Барнава, сповіщаючи, що, відколи повернулась із Варенна, «часто згадувала розум і високий дух того, з ким стільки розмов­ляла, й відчуває, що мала б велику користь, якби могла листуватися з ним». Він може розраховувати на її скромність і вдачу: де лиш ідеться про загальне добро, вона завжди готова коритись необхідному. Після такого вступу вона записала ясніше: «Теперішній стан довго тривати не може, щось напевне повинно статися. Але що? Цього не знаю. Я й звертаюсь до нього, щоб дізнатися. З наших розмов він мусить переконатись у моїй зичливості. Я й завжди така буду. Це єдина втіха, яка нам зосталася і якої вже ніхто не відбере. Гадаю, що в ньому я примітила прагнення справедливості, — ми його теж плекаємо і, як уже говорилося, завжди плекали в серці. Хай він дасть нам можливість разом утілювати наші прагнення. Коли він знайде спосіб передавати мені свої думки, я, дослухаючись до них, щиро робитиму все, що зможу. Я готова на всяку жертву, коли це справді для загального добра». Барнав показав цього листа своїм друзям, ті зраділи й злякалися водночас,