Читати книгу - "Марія Антуанетта"

зрештою вирішили, що відтоді даватимуть королеві — на Людовіка XVI вони взагалі не зважали — свої спільні поради. Насамперед вимагали від королеви, щоб вона спонукала принців повернутись, і намовила свого брата імператора визнати французьку Конституцію. Про око слухняна, королева приймає всі ці пропозиції. Під диктовку своїх порадників посилає братові листа, діє за їхніми веліннями, відмовляючись подаватися тільки «тоді, коли зачіпається честь або вдячність». І невдовзі нові політичні наставники, дивлячись на Марію Антуанетту, вже гадають, що знайшли собі уважну і вдячну ученицю.

Але як безжально були одурені ці сердеги! Насправді Марія Антуанетта й гадки не мала піддаватися цим «factieux». Всі ці переговори були потрібні, щоб по-давньому «temporiser»[148], перебути скруту, мати полегшу, поки її брат скличе такий жаданий «збройний конґрес». Мов Пенелопа, вона вночі розпускала те, що ткала вдень із новими друзями. Ніби слухняно відсилаючи братові, імператору Леопольду, продиктованого листа, вона водночас сповіщає Мерсі: «29-го я написала Вам листа, з якого Ви без труду збагнете, що я так писати не можу. Але я гадала, що слід улягти вимогам тутешньої партії, мені навіть передали начерк того листа. Ще одного подібного листа я надіслала вчора імператорові і почула б себе вельми принижено, якби не сподівалася, що мій брат зрозуміє: в моїм теперішнім становищі я змушена робити й писати все, що вимагають від мене». Вона наголошує: «...важливо, щоб брат був переконаний, що жодне слово в тому листі мені не належить і не відповідає моїм поглядам». Так що кожен її лист був листом Урії. Хоча Марія Антуанетта й писала: «...заради правди додам, що, попри затяту вірність своїм поглядам, мої дорадники надзвичайно шанують справедливість і щиро прагнуть відновити порядок, а з тим монархію і владу короля», все ж її згідливість нещира, бо «хоч я і вірю в їхні добрі наміри, однак ідеї у них надмірні і нам аж ніяк не годяться».

Подвійна гра, до якої вдалася Марія Антуанетта, для неї не дуже почесна, бо, вперше втрутившись у політику чи, радше, через те, що втрутилась у політику, їй потрібно було брехати і вона це робила найзухваліше. Запевняючи своїх дорадників, що за її діями не приховується жодних таємних думок, вона водночас пише до Ферсена: «Не бійтеся, мене ті «enragés»[149] не піймають. Якщо я з деким бачусь і підтримую стосунки, то лише на те, щоб мати якусь користь; усі вони мені надто огидні, щоб колись братися з ними до одної роботи». Зрештою, вона цілком усвідомлює, як безчесно дурити тих щирих людей, котрі через неї загинуть на ешафоті, вона ясно відчуває свою моральну провину, але рішуче звалює відповідальність на час і обставини, що змушують її до такої мерзенної ролі. «Часом, — розпачливо пише вона вірному Ферсенові, — я вже сама себе не розумію і мушу розважати, чи правда те, що я кажу. То що ж ви хочете? Все це необхідне, й, повірте мені, ми б упали набагато нижче, ніж тепер, якби я зразу не вдалася до цього способу. Принаймні так ми виграємо час, а це все, що нам потрібно. Яке ж буде щастя, коли я знову зможу бути сама собою й показати всій тій жеброті (gueux), що їй не вдалося мене одурити». Про одне лише мріє і марить її нестримна гордість: знову здобути волю, спекатися прикрої необхідності бути політиком, дипломатом і брехуном. Відчуваючи корону на чолі, вона вважає своїм божественним правом таку необмежену свободу і гадає, ніби найпідліше дурити всіх, хто хоче обмежити її владу, теж цілком законно.

Та дурила не сама лиш королева, в ту критичну пору напередодні розв’язки всі учасники цієї великої гри дурили одне одного — рідко де можна так виразно побачити безчестя всякої таємної політики, як у нескінченнім листуванні тодішніх урядів, володарів, послів і міністрів. Виборюючи тільки свої приватні інтереси, кожен потай працював проти всіх. Людовік XVI дурив Національні Збори, які й собі тільки чекали, поки республіканські ідеї так поширяться, що можна буде повалити короля. Конституціоналісти дурили Марію Антуанетту силою, якої давно вже не мали, а вона з презирством дурила їх, змовляючись поза їхньою спиною із братом Леопольдом. Той і собі заколисував сестру, поставивши в душі не дати їй жодного солдата, ні однісінького талера, а тим часом домовлявся з Росією та Пруссією про другий поділ Польщі. Король Пруссії радився з ним у Берліні про «збройний конґрес» проти Франції, а водночас прусський посол у Парижі давав якобінцям гроші та їв за одним столом із Петіоном. Принци-емігранти знай цькували, прагнучи війни, та не на те, щоб підтримати трон свого брата Людовіка XVI, а на те, щоб самим якнайшвидше залізти на нього; посеред усіх цих паперових турнірів жестикулював Дон Кіхот монархізму, Ґустав Шведський, якого, зрештою, все це не обходило, але йому заманулося грати роль Ґустава Адольфа, рятівника Європи. Герцог Брауншвейзький, який мав очолити війська антифранцузької коаліції, водночас накладав із якобінцями, які пропонували йому французький трон; подвійну гру вели Дантон і Дюмур’є. Серед володарів була така ж незгода, як і серед революціонерів, брат дурив сестру, король — свій народ, Національні Збори — короля, один монарх — усіх інших; усі брехали навзаєм, аби хоч трішки виграти часу для власних інтересів. Із того неладу кожен хотів мати якийсь зиск і своїми погрозами тільки збільшував загальну небезпеку. Всі гралися з вогнем, і ні­хто не хотів обпекти пальців, але всі — імператор, король, принци, революціонери, — ввесь час інтригуючи й уводячи одне одного в оману, створювали атмосферу недовіри (подібну до тієї, що й нині затруює світ) і зрештою, власне, й не хотівши цього, втягли двадцять п’ять мільйонів люду в ревище двадцятип’ятирічної війни.

Не журячись усіма цими дрібними викрутнями, час і далі нестримно жене вперед, хода революції не кориться «зволіканням» старої дипломатії. На щось треба зважитись. Національні Збори нарешті підготували проект конституції й дали на схвалення Людовіку XVI. Тепер треба давати відповідь. Марія Антуанетта знає, що ця «monstrueuse» конституція, як писала вона до імператриці Катерини Російської, «означає моральну смерть, у тисячу разів гіршу від фізичної, яка звільняє від усякого лиха», — знає, що досить схвалити конституцію, і в Кобленці та на інших європейських дворах уважатимуть, ніби вони піддалися, а може, й звинуватять в особистому боягузтві, проте королівська влада вже так ослабла, що навіть вона, найгордіша, мусить радити підкоритися.

«Своєю подорожжю ми задосить усім показали, — писала вона, — що не боїмося наражати себе