Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

Кінематограф. Про Мазепу зняті три художні фільми, а також три науково-популярні. Режисер О. Скрипник вперше подав образ Мазепи не як зрадника, створеного на протязі століть російською і радянською пропагандою, а як державного діяча в складних умовах існування України (1992).

«Анафема», «Іван Мазепа» – фільми режисерів Л. Анічкіна, В. Вітра. У першому з них використані невідомі і недоступні раніше джерела про гетьмана Мазепу. Автори фільму переконливо доводять: той, хто вважає Мазепу зрадником, сам є ворогом незалежної України. У фільмі «Іван Мазепа» використані українські, шведські, польські та російські джерела.

Живопис. Є багато картин із зображенням гетьмана Мазепи, що зберігаються в музеях різних країн, у тім числі в Україні. Найбільш вірогідним є зображення гетьмана на картині, яка зберігається в Грімсгольмі (Швеція): «Портрет гетьмана Мазепи».

Варто згадати й картини, присвячені Мазепі, художників А. Деверіа, Ю. Коссака, Л. Булянже, Е. Делакруа, О. Верне, Е. Харпентера, де ла Ґордена, І. Нікітіна, С. Васильківського, М. Масютіна, Йоганна Шюнберга, Й.-Г. Пенцеля, Н. Сомка, Ф. Гуменюка, С. Луцика, М. Берніґерота, А. Баугіна, П. Чирка, Н. Буряка, С. Величка, С. Якутовича…

Окремо варто згадати про фільм «Молитва про гетьмана Мазепу», українську повнометражну стрічку кіностудії ім. Довженка режисера Юрія Іллєнка.

Прекрасний, високохудожній і своєрідній фільм, але… Досить було з’явитися стрічці на великому екрані, як тодішній міністр культури РФ Швидкой швидко (даруйте за тавтологію) оголосив його «антиросійським» – ні більше, ні менше. Мовляв, у фільмі «исковеркан» образ Петра I. А річ ось у чому.

Історики О. Гуржій та Т. Чухліб у книзі «Сто великих постатей і подій козацької України» (Київ, 2008) справедливо зазначають:

«Постать Петра I (1672–1725) дуже складна і неоднозначна для оцінки в історії Російської держави. З одного боку, Петро I – це визначний реформатор у галузях економіки, органів управління, суду, війська, соціальних відносин, побуту, освіти й культури; з іншого боку – відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади та диктатури дворянства. Саме тому у вітчизняній історіографії існує широка палітра характеристик діянь першого «божою милістю» російського імператора (з 1721 р.): від крайньо негативних до цілком позитивних. Зокрема, радянські дослідники, як правило, писали лише про «значний позитивний вплив» реформ Петра I на подальший розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, духовного життя в Україні, хоча при цьому об’єктивно зазначали: цар проводив феодально-кріпосницьку централізаторську політику, спрямовану головним чином на обмеження автономії краю й самобутності українців».

Режисер Юрій Іллєнко у фільмі «Молитва про гетьмана Мазепу» основну увагу сконцентрував на іншому аспекті – показав негативні наслідки діяльності Петра Першого для життя українського суспільства, його – і це ще й м’яко кажучи, – деспотизм, тиранію, жорстокість тощо.

У Росії ж образ Петра I незмінно подається в рожевому ореолі, як ледь чи не найбільшого борця за справедливість. Він такий сусально-різдвяний, що породив навіть анекдот тих часів. Хлопчик, подивившись черговий фільм про Петра I, питається: «Мамо, а хто ще з російських царів був радянським і виступав за Радянський Союз та ленінізм?»

Від правди і, зокрема, від деспотизму-тиранії Петра І, показаному у фільмі Ю. Іллєнка, дехто з імпер-шовіністів, апологетів Петра І – а їх нині в Росії! – швидко закрутив носом. Виявляється, в сьогоднішній Росії навіть царів, не можна критикувати і подавати їх такими, якими вони були, а лише ледь чи не комуністами-ленінцями.

А загалом це відповідь на безапеляційне твердження Олександра Сергійовича, що «Мазепа забыт с давних пор».

Інші були б такими «забытыми».

Небагато в українській історії за останні 300 років знайдеться діячів, про яких би стільки писали, вдома і в Європі. Якщо взагалі такі знайдуться – вочевидь серед творців різних країн і різних народів популярнішого за Івана Степановича Мазепу немає.

Особистість українського гетьмана просто фантастична, але в Росії вона подавалася як найганебніша у світі, коли навіть серійні убивці, варіяти і маніяки в порівнянні з Мазепою зображувалися стриманіше і без таких лайок та образ. За сімдесят з чимось років існування СРСР його неодмінно – аби догодити Росії та її імпер-шовіністам, – подавали лише з тавром зрадника.

В УРЕ – на догоду, звичайно, «старшому братові», Москві-Кремлю, писали (офіційна точка зору): «Українські буржуазні націоналісти намагаються виправдати зрадництво Мазепи і всупереч історичній правді зображували його борцем за свободу України. Подібні намагання дістають гідну відсіч в українській радянській історіографії».

Заки море перелечу, крилоньки зітру…

Це з пісні Богдана Лепкого «Чуєш, брате мій». Щемка і по-справжньому хвилююча пісня з глибоким підтекстом:

Чуєш, брате мій,

Товаришу мій.

Відлітають сірим шнуром

Журавлі у вирій.

Чути: кру-кру-кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилоньки зітру.

Кру-кру-кру…

Мерехтить в очах

Безконечний шлях.

Гине, гине в темній мряці

Слід по журавлях…

Ця популярна пісня наче про Івана Мазепу написана. Бо й справді, доки море житейське перелетиш, крилоньки зітреш. І їх гетьман стер і, як співається у пісні, в чужині помер…

Але пісня ця не про Мазепу, про Мазепу в автора – роман…

Богдан Сильвестрович Лепкий (1872–1941 народився на Тернопільщині, помер у Польщі, в Кракові) – український письменник, як його титулує УРЕ, «буржуазно-націоналістичного напрямку». Поет, один із членів «Молодої музи», прозаїк. Писав оповідання, повісті. Найвищим досягненням його в жанрі прози, як і всієї творчості, став великий історичний роман «Мазепа» (1926), написаний – за все тією ж УРЕ, «в націоналістичному дусі». Тільки тому, що письменник високо-позитивно оцінював постать українського гетьмана. Зазначалось, що з цих самих позицій написані його історико-літературні праці «Начерк історії української літератури» та інші твори.

«Мазепа» – це велике епічне полотно, вершинне досягнення української історичної прози. Але Богдан Лепкий за всі роки радянської влади – як і його «Мазепа» – були під негласною забороною, і пропагувати їх чи тим більше позитивно оцінювати було заборонено. Той, хто тоді звертався до постаті Мазепи, прирікав себе на лихо. На ярлики «націоналіст», «ворог народу».

Той, хто зважувався писати про Мазепу (письменник, історик), мав лише одне право – квачем вацькорити великого гетьмана, безжалісно розпинати й засуджувати як ворога України, «зрадника». Інші оцінки ролі Мазепи в радянській літературі та історіографії тоді не допускалися. Не зробиш Мазепу ворогом народу, сам ним станеш, ворогом народу, з усіма сумними наслідками, що звідси витікали. Аж до перспективи опинитися в підвалах Луб’янки чи – якщо повезе – у таборах Сибіру…