Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Наступного вечора – нова зустріч із представниками Галревкому. «Чаювання» завершилось аж о четвертій наступного ранку. Земляки ще раз обговорили українські й російські проблеми, зокрема, зміст радянської заяви від 28 вересня про необхідність проведення плебісциту у Східній Галичині[582], стан світової економіки тощо. Водночас М. Баран і Н. Хомик агітували їхати на Радянську Україну – «творити новий тип людини і новий тип життя». У цілому, як зазначає О. Назарук, «розмова добре в’язалася».

29 вересня відбулася зустріч представників ЗУНР із кореспондентами американських, німецьких, латвійських і російських газет, а також із делегацією Білоруської Народної Республіки. Далі кожен отримав індивідуальні доручення. 30 вересня О. Назарук продовжив дискусію із Д. Мануїльським. 1 жовтня К. Левицький намагався порозумітись із англійською місією, Е. Брайтер – із А. Йоффе. А вже 2 жовтня з’ясувалося, що переговори практично закінчились. У той день Д. Мануїльський, спішно опоряджуючи власні валізи, ще раз агітував галичан перезимувати за Збручем.

Крім того, 3 жовтня сталася непередбачена зустріч із досвідченим петлюрівським емісаром В. Кедровським. Однак закінчилась вона безрезультатно.

4 жовтня російсько-українська делегація виступила знову із заявою, в якій зазначено, що «питання про незалежність Східної Галичини є волею всього галицького населення»[583]. Але тон документа у цілому був уже примиренським. Відчувалося, що Кремль готовий піти на поступки Заходу заради власного спокою.

6 жовтня галичани востаннє зустрілись із Д. Мануїльським, який знову довго і невиразно виправдовувався: «Ми мир підписуємо, але тяжкий для Галичини, Білорусії й України… Границя буде така: полякам оддали й мою батьківщину Сарни – Пінськ, аж під Мінськ, далі йде границя поблизу Шепетівки… Ми стекли кров’ю і не можемо нічого лучшого мати… Коли буде мир, буде нам революція… З Галичини зробимо питання Ельзасу і Лотарінгії»[584].

Після такої невтішної розмови галичани зустрілись із делегацією Білої Русі – Вацлавом Ластоускі, Олександром Цвілевичем, Олександром Головінським і одразу ж спільно написали заяву «До всіх!», у якій висловили протест з приводу незаконного торгу Варшави і Москви західноукраїнськими і західнобілоруськими землями. Згідно з прелімінарним договором (він був підписаний 11 жовтня), 7 жовтня ця звинувачувальна заява лягла на столи «офіційної» дипломатії й була передана у пресу[585].

Пізно ввечері 8 жовтня делегація ЗУНР виїхала у Лібаву, звідки кораблем через три дні прибула до німецької столиці. У числі перших з нею зустрівся представник УНР Микола Василько. 14 жовтня делегати були вже у Відні, де одразу ж зустрілись із полковником В. Вишиваним, недавнім командиром полку УСС. На другий день ще одна приємна зустріч – із М. Грушевським, донедавна керівником диппредставництва ЗУНР в Австрії, якого добре знали як довоєнного голову Наукового товариства імені Шевченка у Львові. 21 жовтня О. Назарук відзвітував про поїздку до Риги Національній раді.

А вже 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, і РСФСР й УСРР – з другого, був підписаний мирний договір, згідно з яким сторони зобов’язались припинити воєнні дії, анулювали варшавську угоду між Польщею і УНР від 22 квітня 1920 р., остаточно встановили кордон, згідно з яким західноукраїнські землі відійшли до відновленої Речі Посполитої. Цим фактом узаконювалось не тільки розчленування, але й неприхований грабіж Волині та Східної Галичини[586].

17 квітня ганебний акт ратифікував Всеукраїнський виконавчий комітет УСРР. Серед тих, хто його підтримав патетичною промовою на спеціальному урядовому засіданні, був недавній старшина УГА і член Галревкому Іван Сіяк, згодом директор Українського інституту лінгвістичної освіти (Київ)[587].

Як відомо, російсько-українська делегація домагалася включення у Ризький договір спеціальної статті, яка зобов’язовувала Польщу забезпечити широкі права українському населенню краю. Але дуже скоро, уже з кінця 20-х років, Кремль практично затулив собі очі, не бачивши, на відміну від парламентів Великобританії чи США, ні кривавої пацифікації у краї, ні тотальної полонізації. Подібні методи «владарювання» (денаціоналізація окраїн, переселення народів, масові розстріли «опозиції» і т. п.) ставали нормою життя і в СРСР.

За право на самовизначення

Як бачимо, услід за міжнародними конференціями у Спа (10 липня 1920 р.), Севрі під Парижем (20 серпня 1920 р.) не виправдали надій галичан і переговори у Ризі. Загалом екзильному уряду ЗУНР працювалось непросто: чужина, матеріальна скрута, а ще нехтування галицькими бідами інших українських урядів – Петлюри і Раковського.

Коли ж стало зрозуміло, що ризькі змовники ігнорують права ЗУНР, Українська Національна Рада оприлюднила протестаційну заяву перед міжнародним трибуналом під час загальних зборів Союзу народів у Женеві. Це, очевидно, подіяло, бо на підставі ноти цього женевського зібрання від 28 листопада 1920 р. рада Союзу народів на черговій сесії у Парижі (23 лютого 1921 р.) вирішила: «Постанови мирового договору про права національних меншинств у Польщі не можуть бути прикладені до Галичини, бо вона лежить поза границями Польщі; постанови про виконування мандатів і контролі Союзу народів над мандатором завести адміністрацію тої країни; не можна прикладати до цього моменту і приписів Гаазької конвенції, бо в часі, коли заключено конвенцію, Польща не існувала як держава; Польща є тільки фактичним мілітарним окупантом Галичини, сувереном якої є держави Антанти». Відтак рада Союзу народів вирішила передати домагання галичан раді амбасадорів[588]. А там заправляли англійський лорд Роберт Сесіль, канадський міністр Догерті, італійський міністр Шанцер і президент Союзу народів бельгієць Іманс.

Через два місяці, 30 квітня, Українська Національна Рада запропонувала державам Антанти проект основ державного устрою незалежної Галицької республіки (так званої нейтральної Швейцарії сходу Європи) з трьома головними народностями – українською, польською і єврейською, які мали користуватися рівними правами у громадсько-політичному житті краю; інші народності могли творити національні меншості, а їхні права та захист гарантувала б конституція.

До речі, чималі морально-політичні послуги галичанам у Лізі Націй надав авторитетний політик і сміливий дослідник норвежець Ф. Нансен. У Женеві з ним неодноразово зустрічались Є. Петрушевич, К. Левицький, Є. Брайтнер та інші галицькі політики і дипломати[589].

Здійснювався тиск і на зарубіжні парламенти і уряди, зокрема, італійський, а також британський, який здавна цікавився прикарпатською сировиною. Англійці навіть готові були надати чималу грошову допомогу уряду Є. Петрушевича (5 млн доларів) в обмін на право мати доступ до галицької нафти, інших корисних копалин та залізниць[590]. 6 липня 1921 р. лорд Роберт Сесіль вніс до англійської палати громад у Лондоні інтерпеляцію про державно-правове становище Східної Галичини. У відповідь прем’єр Ллойд-Джордж співчутливо підтвердив: країни Заходу не все зробили для гарантування волі і