Читати книгу - "Коли сонце було богом"

Відтоді кожен день став днем нових археологічних відкриттів, які збагачували наші знання про ацтеків. У цьому заслуга цілої плеяди здібних мексіканських археологів, які користуються в своїй роботі найновішими науковими методами й досягли чудових успіхів. Уже сьогодні кожен може побачити відкопані й приведені до пуття руїни таких ацтецьких міст, як Чолула, Тескоко і Тлашкала.

А проте мексіканська археологія ще не сказала свого останнього слова. Ми маємо право чекати багатьох нових, навіть сенсаційних відкриттів, — адже не треба забувати, що досі не знайдено, наприклад, скарбу Монтесуми. А чутки про цей скарб не такі вже й нереальні. Свідченням того є безліч експонатів із щирого золота, знайдених у різних закутках Мексіки. 1932 року вчений Альфонсо Касо відкрив незайману ще могилу якогось високого ацтецького сановника, і кількість досі знайдених коштовностей ацтеків одразу подвоїлась. У саркофазі були золоті сережки, намисто, персні, діадеми та браслети — вироби, які свідчать про високий рівень ювелірного мистецтва ацтеків.

СВІТ ТРИВАЄ ТІЛЬКИ 52 РОКИ

Грудень у Мексіканській долині — місяць квітів. Здається, що вся природа в цей час стає справжньою феєрією гарячих, соковитих кольорів, що яскраво палають під промінням сонця. Біля будинків, мов якісь зоряні ракети, пишаються величезні кармазинові квіти пуанзеції, звисають важкі кетяги бугенвілеї, схожі на цвіт акації. На деревах, куди не глянь, світяться чаші кетмії найрізноманітніших кольорів і відтінків. Поля, особливо піщані, застелено полум’яними килимами з квітучих кактусів — білих, жовтих, золотаво-рожевих і яскраво-червоних.

Як, здавалося б, не радіти людям серед цієї захопливої краси! Та не до радощів було тут в останні дні грудня 1507 року. Люди немовби раптом осліпли, перестали бачити блиск і красу навколишнього життя. В будинках і палацах чути було несамовитий лемент і голосіння. Вічні священні вогники, що тремтіли перед домашніми статуетками богів, погасли. Всіх охопив страх і нестямне прагнення нищити. Бідкаючись, люди калічили себе, дряпали нігтями, рвали на шматки свій одяг, виносили за поріг усе хатнє начиння й меблі, щоб там дощенту їх побити й поламати.

В цей час муки та суму не видно було вагітних жінок і малих дітей. Жінок замикали в коморах, щоб, боронь боже, злі духи не обернули їх на диких звірів; дітям, хоч як ті квилили від утоми, не дозволяли спати — адже у сні вони могли б перетворитися на щурів.

По вулицях міст і сіл ходили юрби обшарпаних, закривавлених людей. То тут, то там у. зловісному мовчанні сунули похмурі процесії жерців, одягнених у чорні та червоні шати. Видно було, як на вершинах пірамід догоряли священні вогнища — весталки, що звичайно підтримували їх, покинули піраміди.

Така нестямна загальна жалоба була у ацтеків через кожні 52 роки: індіанці свято вірили, що наприкінці одного якогось 52-річного періоду настане кінець світу. Але ніхто — навіть жерці — не міг передбачити, який саме період буде останній для людства, отож ацтеки щоразу готувалися до найгіршого.

Останнього дня 1507 року, коли саме заходило сонце, процесія жерців рушила на вершину погаслого вулкана, що височів над Мексіканською долиною. Усі, хто тільки міг, скупчились на схилах гори, на дахах будинків і терасах пірамід — усі, охоплені жахом, напружено ждали катастрофи.

Жерці наклали хмизу для вогнища й почали дивитися на небо. Як тільки Волосожар пересягнув зеніт — це означало, що небезпечний час минув спокійно, — вони на грудях забитого бранця викресали іскру і запалили багаття. Побачивши полум’я, натовп вибухнув радісними криками полегкості. Гінці, прислані з усіх кінців країни, запалили трути і, тримаючи цей святий вогонь у жмені, розбіглися до своїх міст і сіл, на пірамідах і в будинках одразу ж запалали знову незгасні вогні.

Після тяжкого смутку настав тринадцятиденний період радощів, період ацтецького карнавалу. Люди прибирали й білили свої помешкання, ставили нові меблі, а потім святково одягались і прикрашались гірляндами квітів. Почалася загальна розвага. На вулицях у веселих хороводах кружляли танцюристи у казковому вбранні та карикатурних міфологічних масках. На майданах день і ніч відбувалися ігри, народні гуляння й танці під музику оркестру з барабанів, флейт і струнних інструментів. Музика, убога своєю мелодією і гостра в ритмі, звучала неспокійно, як неспокійно билося серце цього талановитого, але дивного народу.

1507 року свято відбулося востаннє — через дванадцять років прийшли іспанці, які поклали край культурі ацтеків. Але предивний звичай індіанців став у великій пригоді археологічній науці. Ацтеки, складаючи богам подяку за подаровані їм додаткові 52 роки життя, розбудовували піраміди, обгороджуючи їх новими мурами. Отож досить було дослідити, скільки мурів має та чи інша піраміда, щоб визначити її вік і навіть точну дату виникнення споруди.

В цьому можна впевнитися на прикладі піраміди в Таноюці. Цю піраміду згадує у своїх щоденниках Берналь Діас, але потім чотириста років про неї не було ні слуху ні духу. Знайшли її тільки 1925 року в пагорбі, який усі вважали за природний. Дослідження показали, що піраміда складається з шести шарів кам’яних мурів, зроблених 1299, 1351, 1403, 1455 і 1507 років. І це дало можливість не тільки визначити вік споруди, але й виявити цікавий факт: піраміду збудовано перед тим, як ацтеки прийшли до Мексиканської долини, зробили її попередники ацтеків — тольтеки, які потім переселилися десь в інше місце.

Культура ацтеків розвивалася на відрізаному од решти світу континенті, вона не могла використати досвід інших народів і всього доходила цілком самостійно. Ось чому в її розвитку ми бачимо дивні невідповідності, які нелегко й пояснити. Поряд з високорозвиненими галузями тут знаходимо прояви дивовижної відсталості.

Ацтеки були славетними будівничими, досягли майстерності в скульптурі, прикладному мистецтві, ткацтві і золотарській справі (хоч частково це вміння вони успадкували від своїх попередників — майя і тольтеків), виробили власне письмо, на підставі точних астрономічних спостережень склали календар — словом, створили багату, зовсім своєрідну культуру, яка свідчить про їхні здібності й розумовий розвиток.

Тим більше нас дивують і вражають інші факти. Не будемо вже говорити про дикість релігійного ритуалу ацтеків. Скажемо тільки, що вони не приручили жодної в’ючної тварини, не придумали хоч якогось воза і гончарного круга. Їхнє гамарство до останнього часу лишалося в зачатковому стані; це видно з того, що ацтеки не знайшли сплаву бронзи, а мідь кували не розігріваючи. Не знали ацтеки й заліза, їхні інструменти й зброя були дуже примітивні: кинджали вони робили з обсидіану, голки — з колючок агави, а вістря для стріл