Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Це було серйозно. Навіть якби хто-небудь з нас пережив Кадуцо-сана, про нього все одно будуть піклуватися ті, хто стане наступником вождя клану якудз.

«Запах Могильних Квітів» — так назвали цей клан ще чотири століття тому. І погодившись стати його підопічними, ми могли не сумніватися, що цей клан не залишить нас уже ніколи.

— Це я пропоную вам замість грошей.

— Не за всі гроші, — сказав Бауер.

— Тобто?

— Ми обіцяли нашим людям, що вони зможуть із собою дещо взяти.

— Добре, — сказав Кадуцо-сан.

— То ми можемо забирати? — запитав один із Оверченків. — Стільки, як домовлялися?

— Беріть.

На цьому ми з ними й попрощалися. З ними, з обома охоронцями і найманцем, який справді виявився безсмертним.

Вони забрали з собою майже тридцять шість мільйонів.

Але для нового господаря грошей пана Кадуцо це було ніщо.

Виходило, що глава якудз Кадуцо навіть не сумнівався, що Володя погодиться з усім, що він йому запропонує.

Варто було Володі сказати «так», як Кадуцо-сан махнув заляпаною кров’ю рукою, і до руїн елеватора з боку лісової дороги виїхало п’ять вантажівок-трейлерів.

— Дорога буде довгою, краще розділити гроші. Тож якщо нам доведеться щось утратити, то це буде лише частина з того, що ми маємо, — переклав Дмитро.

— Розумно, — погодився Бауер.

Гроші завантажили в чотири трейлери. У п’ятий склали трупи загиблих якудз.

— Татку, — покликала Марина, яка вже сиділа у високій кабіні. — Ходи до мене.

Узявшись за скобу борта, я піднявся і сів поруч із нею.

— Ми їдемо в Японію, — сказала Маринка.

— Я знаю.

— Тепер ми весь час будемо разом.

— Це ж кльово.

— А японська — важка мова?

— Та не дуже.

— А коли приїдеш, подзвониш Юкіко?

— Обов’язково.

— І вона приїде до нас?

— Так.

Машина здригнулася і покотилась по дорозі.

Віршик… Віршик… Віршик… Я не міг згадати жодного, який би підходив для цього випадку. Ми їхали. Але щось говорило мені, що я не побачу кінця цієї дороги. Щось… Але що?

Пан Юй, який їхав на задньому сидінні машини, що підібрала його на трасі. Водій, посміхаючись у дзеркало заднього огляду, говорив йому:

— Що, цурка китайська, заблудився?

— Пхай, — кивав пан Юй.

— Та пішов ти зі своїм «пхай». Ти мені людською мовою скажи: заплатиш мені п’ятдесят доларів чи ні?

А як він міг це сказати, якщо людською мовою знав тільки три слова: «Харків», «горілка» і «Будьмо-гей!»? І тому він говорив:

— Пхай.

— Ну, «пхай», то й «пхай».

А вже в Харкові він повільно ввійшов у ворота закритої після банкрутства матрацної фабрики, і сотні китайців, кланяючись і підносячи руки до грудей, кинулися до нього:

— Пан Юй!

— Живий!

— З ним нічого не сталося!

— Він навіть не поранений!

— Пан Юй!

— Командирів до мене, — сказав пан Юй.

Командирів п’ятнадцяти загонів, які переховувалися в курних і холодних цехах.

— Ми не знаємо, якою дорогою вони поїхали, тому переслідуйте їх в усі сторони. Хто знайде першим, нехай повідомить.

Це була дивна погоня. Автобуси, пікапи і легкові машини, у кожній з яких сиділи по двадцять — двадцять п’ять людей. Навіть у багажниках.

А ми промчали повз останній харківський КП. Повз темний за дощем ліс. Повз