Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

— Що б там не було, вже нічого не залагодиться... — продовжив похмуро він.

— Що саме?

— Спосіб, у який він веде свої справи.

Він промовив ці слова вже зовсім не як батько. Проблему можна було вирішити, бо, втрапляючи в різні ситуації у бізнесі, він знав небагато проблем, які не можна було би так чи інакше вирішити. Йому досі здавалося, що батько сімейства є ніби директором підприємства. Але з донькою, такою дорослою, майже чужою, не дуже схожою на його колишню доньку, він у цьому сумнівався.

Він нахилив голову, збуряковівши від цієї раптової німої злості. Йому пригадалося все, що він хотів їй сказати тоді, коли вона не дала йому мовити й слова, все, що він думав про її весілля і про її чоловіка.

Мадлен відчула, що він замкнувся, став жорстким. Вона демонстративно склала долоні на своєму животі. Пан Перікур помітив це і замовк.

— Я говорила з Анрі, тату, — сказала вона нарешті. — У нього зараз тимчасові труднощі. Він сказав «тимчасові» — нічого серйозного. Він запевнив мене...

— Те, що він тебе у чомусь запевнив, — не має значення. Він каже тобі те, що йому потрібно, бо не хоче, щоб ти знала...

— Це нормально, він мій чоловік...

— Авжеж! Він твій чоловік. Але замість того, щоб захистити тебе, він підставляє тебе під ризик!

— Ризик? — Мадлен розсміялася. — Господи, тепер ще й я у небезпеці...

А він таки образився.

— Я не буду його рятувати, Мадлен, — докинув він.

— Але ж тату! Хто тебе просить його рятувати? І навіщо? І від кого?

Навіть у нещирості вони були схожі.

Мадлен робила невинний вигляд, хоча багато чого знала. Ті справи з військовими некрополями були не такими вже й простими, як здавалося. Анрі щодалі ставав все дратівливішим, відчуженим, запальним та нервовим (це добре, що вона більше не потребує його подружнього обов’язку, навіть і його коханки, схоже, почали нарікати на нього). От приміром Івонна: «Я бачила твого чоловіка, любонько, він став якийсь неприступний тепер! Може, він просто не вдався для того, щоб стати багатим...»

У своїй роботі на замовлення уряду він зіткнувся з труднощами, із затримками (про це мова між ними не йшла, але вона вловила з розмов то тут, то там, по телефону — дзвонили з міністерства). Анрі говорив своїм звичним тоном: ні-ні, любий, ха-ха! Це вже давно залагоджено, не хвилюйся. І він клав трубку, а на чолі залишалися глибокі складки. Буря в склянці води, не більше. Мадлен стикалася з цим усе своє життя. Вона бачила, як її батько долав усілякі перепони в умовах світової війни. І якісь дзвінки з префектури чи з міністерства не зможуть вивести його з рівноваги. Батько не любить Анрі, і квит. Що б він не робив — батькові це не подобалося. Суперництво чоловіків — як суперництво двох півнів. Вона знову склала руки на животі. Послання отримано. Проти власної волі, Перікур підвівся і пішов, а потім таки повернувся (це було сильніше за нього).

— Мені не подобається твій чоловік.

Сказав. Але це було не так уже й легко.

— Знаю, тату, — відповіла вона усміхаючись, — але це не має жодного значення. Це ж мій чоловік.

Вона постукала ніжно по своєму животу.

— А тут — твій онук. Я в цьому впевнена.

Пан Перікур відкрив рота, але поспішив полишити кімнату.

Онук...

Він утікав від цієї думки від самого початку, бо вона була недоречною: у нього ніяк не виходило звести докупи смерть свого сина із народженням онука. Потай він сподівався на дівчинку, щоб цей збіг взагалі не напрошувався. А як тільки з’явиться дитина, мине якийсь час, і буде зведено пам’ятник. Він так прив’язався до ідеї побудови того монумента, ніби з цим нарешті прийде край його переживанням і докорам сумління. Він уже кілька тижнів нормально не спав. З часом загибель Едуарда набирала все більшої ваги і впливала навіть на його професійну діяльність. От хоча б недавно, під час зборів адміністративної ради одного з його підприємств «Франсезе де Колоні». Його погляд зачепився за смужку косого сонячного променя, який проходив через кімнату і відбивався на поверхні конференційного столу. Ніби нічого особливого — просто сонячний промінь. Але він вплинув на його свідомість майже гіпнотично. Кожен часом на якийсь момент втрачає контакт із реальністю (але на його обличчі був не просто відсутній вигляд, а зачарований, і всі це помітили). Робота продовжувалася, та без прискіпливого погляду президента, без його пронизливої рентгенівської уваги обговорення зачахло, як автомобіль, в якому раптом закінчилося пальне — спочатку підскакуючи за інерцією на ходу, а потім у легкій агонії зупинившись у порожнечі.

Насправді погляд пана Перікура був прикутий не до сонячного променя. Він зацікавився пилом, який висів у повітрі, вібрацією дрібнесеньких часточок. Його думки повернулися на десять чи п’ятнадцять років у минуле (о, як це сумно, так мало пам’ятати...). Тоді Едуардові було, здається, шістнадцять. Він намалював картину, яка була схожа на мурашник з маленьких цяточок — без жодної лінії, жодного мазка, просто цятки (ця техніка мала якусь назву, вона крутилась у Перікура на язиці, але він не міг згадати). На малюнку, здається, були зображені молоді дівчата в полі. Тоді ота манера зображення здалася йому такою примітивною, що він навіть не вгледівся в сюжет. Який же він тоді був недалекоглядний... Його Едуард стояв у нерішучій позі, бо батько тримав у руках його малюнок, за яким той його застав, — він тоді здавався йому розмитим і невиразним...

Що він