BooksUkraine.com » Сучасна проза » До побачення там, нагорі 📚 - Українською

Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

207
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "До побачення там, нагорі" автора П'єр Леметр. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 130
Перейти на сторінку:
тоді йому сказав у той момент? У залі засідань адміністративної ради запала тиша. Перікур сидів, нахиливши голову (він відчував відразу до самого себе). Тоді устав і вийшов, не промовивши жодного слова, не звернувши уваги на присутніх. І поїхав додому.

Так само, похиливши голову, він ішов від Мадлен. Намір не був показовим, радше, навпаки, він страшенно злився: допомогти доньці — означало витягати з болота зятя. І від цього йому одразу ставало кепсько. Морійо перетворився на старого дурня (а може, він завжди таким і був) і передав йому плітки про тривожні наслідки афер його зятя.

Прозвучало ім’я Перікура. Мова йшла про звіт. Той звіт — немов міна, шепотіли по закутках. Де він зараз, цей документ? Хто його читав? І хто є його автором?

Він бере це занадто близько до серця. Бо, зрештою, це ж не його справи, він навіть не носить їхнього прізвища, той зять. А щодо доньки — то вона, на щастя, захищена шлюбним контрактом. Саме тому з тим д’Олней-Праделем може відбуватися все, що завгодно (навіть коли він у думці промовляв це ім’я, то воно звучало лише з презирливим відтінком), бо між ними — прірва. Якщо у Мадлен будуть діти (зараз чи згодом — з жінками ніколи не знаєш, як воно буде), то він, Перікур, ще зможе забезпечити їм достойне майбутнє...

Ця об’єктивна і раціональна думка сформувала остаточне рішення. Зять нехай борсається і тоне. А він, Марсель Перікур, мовчки спостерігатиме на березі. Але зробить все необхідне, щоби не постраждали донька та онук.

Причому, не поворухне і мізинцем, щоб допомогти зятю.

А може, навіть, скільки буде потрібно, притримає його голову під водою...

Пан Перікур розправився з багатьма супротивниками за час своєї довгої кар’єри. Але ще ніколи така перспектива не здавалася йому настільки втішливою, як зараз.

Він посміхнувся, відчувши в глибині своєї душі якусь особливу нотку, яку відчував завжди, коли вдавалося між багатьма рішеннями вибрати одне — найефективніше.

29

Жозефу Мерлену ніколи не вда­валось виспатися. Але ті, хто страждав від безсоння, зазвичай не могли знайти цьому причину. А от він точно знав, щó з ним не так. Його існування було безперервною вервечкою розчарувань, до яких він ніяк не міг звикнути. Кожної ночі він перебирав у своїй пам’яті сутички, в яких він не зміг довести свою правоту. Він обдумував усе, змінюючи і надаючи їм пристойного для нього завершення. А ще професійні обрáзи, жертвою яких він ставав, закиди і кпини — як тут заснеш? Було в цьому щось глибоко егоцентричне: епіцентром життя Жозефа Мерлена був він сам. У нього не було нікого, навіть кота. Все сходилося на ньому, його існування закручувалося довкола нього самого, як сухий листок довкола порожнього горіха. Проте упродовж безконечних безсонних ночей він ніколи чомусь не думав про війну. Він вважав всі ці чотири згаяні роки чимось ненависним і недоречним, досадною турботою, пов’язаною з обмеженням у харчуванні (і це ще більше ускладнило його і без того похмуру вдачу). Його колеги з міністерства (особливо ті, у яких були родичі на фронті) були шоковані позицією цього сухого чоловіка, якого хвилювали лише тарифи на транспорт та перебої з курятиною.

— Але слухай, дорогенький, це ж усе-таки — війна, — казали йому колеги.

— Війна? Яка війна? — злостиво кидав Мерлен. — Війни завжди були, то чому я маю перейматися цією більше, ніж попередньою чи наступною?

Його вважали майже зрадником. Якби він був солдатом, то його б напевне розстріляли, з такими не панькаються. А в тилу це не було таким компрометуючим. Хоча за його байдужість до воєнних перипетій йому приліпили кличку — Бош, і вона прижилася.

Під кінець війни, коли його відправили на перевірку кладовищ, Боша вже називали Падальником, Стерв’ятником чи Хижаком. І знову приходили безсонні ночі.

Шазьєр-Мальмонт було перше містечко, де він відвідав військове кладовище, довірене товариству «Прадель і Ко».

Прочитавши його звіт, верхи зрозуміли, що ситуація дуже складна. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність, і документ дійшов дуже високо, поки не приземлився в кабінеті директора центрального бюро, експерта із «заминання» звітів (такі були і в інших міністерствах).

А в цей час щоночі в своєму ліжку Мерлен перебирав аргументи, які він виголосить перед начальством того дня, коли його викличуть, і на світ спливуть жахливі факти з тяжкими наслідками: тисячі французьких солдат були поховані в куцих домовинах. Незалежно від їхнього зро­сту — від метра шістдесяти до метра вісімдесяти (завдяки наявним військовим посвідкам Мерлен склав детальний перелік солдатів відповідно до їхнього зросту) — всіх запихали в домовини завдовжки метр тридцять. Щоби запхати останки туди, треба було спочатку розбивати черепи, розпилювати ноги, ламати гомілки (одне слово, з тілами солдатів поводилися, як із тушами для розфасовки). Звіт пересипаний був жахливими технічними деталями. Йшлося про те, що «не маючи жодних анатомічних знань ні належного обладнання, персонал мусив ламати кістки лопатою, трощачи їх чоботом чи заступом на пласкому камені. І навіть при такому способі останки іноді були завеликими для цих куцих трун. Тоді туди пхали те, що поміщалося, а решту скидали в домовину-смітник (після цього на ній ставили підпис: «неідентифікований солдат»). Отже, відтоді було неможливо запевнити родичів про наявність останків саме їхніх померлих, до яких вони приходили на могилу. Мовляв, у робочих стислі терміни для виконання робіт, які ставила перед персоналом фірма-виконавець. Робітники були змушені переносити в домовини лише частини тіл, які було найлегше знайти. Тому місце поховання не завжди ретельно оглядалося для віднайдення решток, документів чи інших речей, за допомогою яких можна було б перевірити чи ідентифікувати померлого (як це було передбачено інструкцією). Отож часто то тут, то там валялись якісь кістки, і ніхто не міг сказати напевне, кому вони належали. Крім того, систематично порушувалися інструкції щодо ексгумації та постачання домовин, які зовсім не відповідали якості, заявленій виробником, і т. д. Як видно, доповідна Мерлена могла бути дуже

1 ... 86 87 88 ... 130
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До побачення там, нагорі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "До побачення там, нагорі"