Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Він одразу продав би своє вбрання, — відповів півголосом абат, — а одержувана мною плата не дозволяє мені робити подібні витрати.

— Пан кюре цілком правий, — промовив генерал, дивлячись на Муша.

Політика хлопця полягала в тому, щоб вдавати цілковите нерозуміння розмови, коли вона оберталася проти нього.

— Кмітливість цього маленького шахрая вам доводить, що він вміє відрізняти добре від поганого, — продовжував граф. — За віком він міг би працювати, а він тільки про те й думає, як би йому безкарно наробити капостей. Він давно відомий сторожам… Коли я ще не був мером, він уже знав, що землевласник, бувши сам свідком спашу, зробленого на його землі, не може скласти протоколу; він нахабно лишався на моїх луках із своїми коровами, не думаючи йти геть, коли бачив мене; тепер же він тікає.

— Ах, це дуже недобре, — сказала графиня. — Не слід брати нічого чужого, мій маленький друже!

— Та їсти ж треба, пані, дідусь дає мені більше стусанів, ніж булок, а від них тільки живіт підтягує, від ляпасів. Коли корови з молоком, я їх трохи піддоюю, це мене підтримує. Хіба його вельможність такі бідні, що не можна їх трави трошечки посмоктати?

— Але, може, він сьогодні весь день нічого не їв, — сказала графиня, зворушена цією крайньою злиденністю. — Дайте ж йому хліба й залишки птиці… Нарешті, хай він поснідає… — додала вона, дивлячись на камердинера. — Де ти ночуєш?

— Скрізь, пані, де нам дозволяють — узимку і проти неба, коли тепло.

— Скільки тобі років?

— Дванадцять.

— Значить, ще є час поставити його на правильну путь, — сказала графиня своєму чоловікові.

— Піде в солдати, — суворо відрізав, генерал. — Він уже підготовлений до цього. Я терпів не менше за нього, і ось результат!

— Пробачте мені, пане генерал, я ніде не приписаний, — сказав хлопчик, — мені не тягти жеребка. Бідна мамка була незаміжня й породила мене на полі. Я — син землі, як каже мій дідусь. Мамка врятувала мене від армії. І звуся я тільки Мушем, не більше. Дідусь мені ловко з'ясував мої пільги: я не записаний в паперах у начальства і, коли доросту до призову, піду кружляти по Франції! Мене не спіймати.

— Ти любиш свого дідуся? — спитала графиня, намагаючись прочитати в цьому дванадцятирічному серці.

— А то ще ні! Він мені вдосталь дає ляпасів, коли в нього розійдеться рука, та що ви хочете! А хлопець з нього добрий! А потім він каже, що це він розплачується за те, що навчив мене читати й писати.

— Ти вмієш читати? — запитав граф.

— Та ще й як умію, пане граф! І навіть найдрібніше письмо! Щира правда, як те, що ми видру спіймали.

— Що тут написано? — запитав граф, кладучи перед ним газету.

— «Що-ден-не…» — прочитав Муш, запнувшись тільки тричі.

Усі, навіть абат Бросет, розсміялися.

— Ще б пак! ви мені даєте читати газетину! — закричав Муш, виходячи з себе. — Дідусь каже, що їх роблять тільки для багатіїв і що однаково пізніше дізнаєшся, що в них такого є.

— Цей хлопчик правий, генерале; він збудив у мені бажання знову побачитися з моїм ранковим переможцем, — сказав Блонде. — Бачу тепер, що його містифікація була трохи мушиста.

Муш прекрасно розумів, що служить предметом розваги для панів: учень дядька Фуршона був цілком гідний свого учителя; він раптом розплакався.

— Як ви можете сміятися з дитини, що ходить босоніж?.. — сказала графиня.

— І до того ж вважає цілком природним, що їй дід платить ляпасами за свої турботи про її навчання, — сказав Блонде.

— Ну, бідолахо, чи спіймали ви видру? — сказала графиня.

— Атож, пані, така ж правда, як те, що ви найвродливіша жінка з тих, кого я бачив і колись побачу, — сказав хлопчик, витираючи сльози.

— То покажи нам цю видру, — сказав генерал.

— Дідусь її сховав, пане графе; та вона ще смикала ногами, коли ми були в себе в майстерні… Ви можете послати по дідуся, бо він сам хоче її продати.

— Відведіть його в людську, — сказала графиня камердинерові Франсуа, — нехай він там поснідає, аж поки прийде дядько Фуршон, по якого ви пошлете Шарля. Подбайте, щоб цій дитині підшукали черевики, пару штанів і куртку. Хто приходить сюди голим, повинен піти звідси одягненим…

— Хай бог вас благословить, дорога пані! — сказав Муш, виходячи з кімнати. — Пан кюре може не турбуватися, що повернувшися звідси, я прибережу це вбрання на свята.

Еміль і пані де-Монкорне переглянулися, дивуючись цим доречним словом, і своїм поглядом ніби сказали кюре: «А він не такий дурний!..».

— Звичайно, пані,— сказав кюре, коли дитина вийшла із їдальні,— не слід зважати на злидні; я думаю, що вони мають свої приховані причини, судити які може тільки бог, — причини фізичні, часто фатальні, і причини моральні, породжені характером, залежні від схильностей, які ми засуджуємо, але які нерідко бувають продуктом добрих властивостей, що, на нещастя для суспільства, не мали належного виходу. Чудеса, зроблені на полях боїв, свідчать нам, що найгірші мерзотники можуть ставати героями… Але тут ви в виняткових умовах, і, коли ваша благодійність не матиме своєю супутницею розміркованість, ви ризикуєте постачати гроші своїм ворогам…

— Своїм ворогам? — вигукнула графиня.

— Запеклим ворогам! — серйозно підтвердив генерал.

— Дядько Фуршон із своїм зятем Тонсаром, — продовжував кюре, — це розум простого люду долини; з ними радяться в усіх дрібницях. Їхній макіавеллізм просто неймовірний. Майте на увазі, десяток селян, що