Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

У цю мить Франсуа доповів про прихід пана Сібіле.

— Це наш міністр фінансів, — з усмішкою сказав генерал. — Запросіть його. Він роз'яснить вам важливість питання, — додав він, дивлячись на свою дружину й Блонде.

— Тим більше, що він і не дуже приховує її від вас, — прошепотів кюре.

Тут Блонде побачив людину, про яку він багато чув з часу свого приїзду і з якою хотів познайомитися, — управителя Егів. Це був чоловік середній на зріст, років із тридцяти, надутого вигляду, з неприємним обличчям, якому ніяк не пасувала усмішка. З-під насупленого лоба очі мінливого зеленого кольору розбігалися в різні боки, приховуючи тим думку. Сібіле, одягнутий в коричневий сюртук, чорні штани й жилет, носив довге, пряме волосся, яке надавало йому вигляду церковника. Штани дуже погано ховали кривизну його ніг. Хоч блідість обличчя й кволість тіла могли б примусити повірити в хворобливу конституцію, Сібіле був міцний. Звук його голосу, трохи приглушений, цілком гармоніював з цією мало приємною зовнішністю.

Блонде непомітно обмінявся поглядом з абатом Бросетом, і погляд, яким відповів йому священик, дав зрозуміти журналістові, що його підозри щодо управителя були для абата питанням вирішеним.

— Чи не підрахували ви, мій любий Сібіле, — сказав генерал, — що селяни крадуть у нас чверть доходу?

— Набагато більше, пане графе, — відповів управитель. — Ваша голота забирає у вас більше, ніж вимагає від вас держава. Отакий маленький шахрай, як Муш, збирає з ваших полів по два буасо зерна за день, а старі бабусі, про яких ви б сказали, що вони вже вмирають, на час збирання колосків раптом знаходять у собі моторність, здоров'я, молодість. Ви можете на власні очі простежити за цим дивовижним явищем, — сказав Сібіле, звертаючись до Блонде, — бо через шість днів почнуться жнива, що затрималися через липневі дощі… На тому тижні ми почнемо збирати жито. Треба було б дозволяти збирати колоски тільки тим, хто має посвідку про бідність, видану місцевим мером; самі громади мають допускати до збирання колосків на своїй площі тільки бідноту; але громади кантону збирають одна в однієї колоски без посвідок. Коли у нас в громаді шістдесят бідняків, то до них прилучиться чоловік із сорок нероб. Нарешті, навіть заможне селянство кидає своє господарство для збирання чужих колосків і незнятого винограду. Увесь цей народ тут щодня збирає по триста буасо на день, жнива тривають, п'ятнадцять днів, — це дає чотири тисячі п'ятсот буасо зерна, розкраденого в кантоні. Отже, збирання колосків перевищує податкову десятину. Що ж до потрав, то вони знищують приблизно одну шосту врожаю наших луків. Щодо лісів, це не можна підрахувати, вже стали рубати шестирічний молодняк… Ваші збитки пане графе, становлять понад двадцять тисяч франків на рік.

— Ну, пані,— сказав генерал своїй дружині,— ви чуєте?

— Чи не перебільшене все це? — спитала пані де-Монкорне.

— На нещастя, ні, пані,— відповів кюре. — Бідний дядько Нізрон, цей сивоголовий дідусь, що сполучає обов'язки дзвонаря, церковного сторожа, могильника, пономаря й півчого, незважаючи на свої республіканські переконання, — одне слово, дід цієї маленької Женев'єви, яку ви влаштували в пані Мішо…

— Пешіна!.. — вигукнув Сібіле, перериваючи абата.

— Яка Пешіна? — спитала графиня. — Що ви хочете цим сказати?

— Пані графиня, коли ви зустріли на дорозі Женев'єву в такому жалюгідному стані, ви вигукнули італійською мовою: «Piccina!»[60]. Це слово, ставши її прізвиськом, так перекрутилося, що тепер вся громада зве вашу підопічну Пешіною, — сказав кюре. — Тільки сама ця бідна дитинка й відвідує церкву з пані Мішо та пані Сібіле.

— І це їй не йде на користь! — сказав управитель. — Її переслідують, закидаючи їй релігійність.

— Так-от, цей бідний сімдесятидвохрічний дідусь збирає, і при цьому цілком чесно, до півтора буасо на день, — продовжував абат. — Але прямота його переконань забороняє йому продавати зібране зерно, як продають усі інші; він переховує його на власні потреби. З поваги до мене ваш помічник, пан Ланглюме, меле йому безплатно його зерно, а моя служниця випікає йому хліб разом з моїм.

— Я зовсім забула про свою маленьку протеже, — вигукнула графиня, яку перелякали слова Сібіле. — Ваш приїзд, — продовжувала вона, звертаючись до Блонде, — заморочив мені голову. Але після сніданку ми з вами разом підемо до Авонської брами, і я вам покажу живий взірець одного з тих жіночих облич, які ми бачимо на картинах художників п'ятнадцятого століття.

У цей час дядько Фуршон, приведений камердинером Франсуа, загримів своїми поламаними дерев'яними черевиками, знімаючи їх біля дверей у людську. На знак графині камердинерові Франсуа, який оголосив про прихід старого, Фуршон, у супроводі Муша з повним ротом, з'явився, тримаючи в руці свою видру, що висіла на мотузці, прив'язаній до її жовтих лап, схожих на зірки, як у всіх перетинчастих. Він кинув на чотирьох панів, що сиділи за столом, і Сібіле сповнений недовір'я і раболіпства погляд, який править селянам завісою, і після цього тріумфально потряс своєю земноводною здобиччю.

— Ось вона! — вигукнув він, звертаючись до Блонде.

— Моя видра! — сказав парижанин, — бо я за неї добре заплатив.

— Е, паночку, — відповів дядько Фуршон, — ваша видра зникла! Вона сидить зараз у своїй норі, звідки не схотіла вилазити, бо то була самиця, а це між іншим видрюк. Муш побачив його здалека, коли ви вже від нас пішли. Така ж правда, як те, що пан граф вкрили себе славою зі своїми кірасирами під Ватерлоо, — ця видра належить мені, як Еги, — панові генералу… Ну, а за двадцять франків видра буде ваша, або я понесу її нашому супрефекту. Коли ж пан Гурдон знайдуть, що вона їм занадто дорога, то, як ми сьогодні з вами разом полювали, пане парижанине, я вам, як належить, зроблю перевагу…

— За двадцять франків? — сказав Блонде. — Доброю французькою мовою це ніяк не може зватися давати перевагу.