Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Дотримуючись максимальної обережності, піднялися наверх і огледіли околицю. Нічого… Степ жив звичним життям, поступово наповнюючись гомоном і щебетом, що не переривався квапливою метушнею, яку птаство здіймає, помітивши великого звіра. І це заспокоювало найбільше... Схоже, дикі пси визнали поразку і забралися геть. Ну, і байрачник запевняв, що не відчуває їх.

Це добре. Значить, з однією проблемою розібралися. Залишилися справи дрібніші — зуміти якось дійти пішки до Запоріжжя... і допомогти нашому рятівникові прибрати з дна байраку величезний валун.

Схоже, Василь думав про те ж, оскільки дивився з кручі на здоровенний уламок скелі і погляд козака не випромінював ентузіазм та оптимізм. Але і смутку чи зажури в його очах теж не було. Що було трохи дивно. Оскільки моїх міркувань з приводу того, як усунути перешкоду, він ще не знав. А спосіб не з тих, що кожному відомі. Сам би, не зважаючи на незакінчену вищу освіту, не здогадався, якщо б не полюбляв у дитинстві мультфільми дивитися.

— Чуєш, Петре... — першим порушив тишу Полупуд. — А як ти дізнався, що в печері є порох?

Запорожець незручно переніс вагу на підвернуту при падінні ногу і мимоволі поморщився.

— Болить? Давай подивлюся... Якщо вивих не вправити, то чим дальше — тим гірше розпухне. Ти і так вже котру година терпиш...

— А ти вмієш? — недовірливо подивився Полупуд.

— Дурне діло не хитре. Батько показував, як вправляти. Не лікар, але…

— Батько?! — Василь схопив мене за плече. — Ти згадав батька?

— Що?.. Ааа... — от же не язик, а помело, знову за рибу гроші... Базікало — знахідка для шпигуна. Я похитав головою і зітхнув. — Ні... Тобто, я певен, що цьому мене батько вчив, але хто він і як виглядає...

— Ну, нічого, нічого... Не журись, хлопче... Не все зразу.

Василь сів на схилі, так щоб мені було зручніше підступитися, і ми спільними зусиллями стягли чобіт з його, вже неабияк розпухлої ноги. Поверхневий огляд, наскільки вистачало знань, показав, що кістки цілі. Мав місце виключно вивих. А це діло поправиме... В самому буквальному сенсі.

— Терпи козаче, а то мамою будеш... — пробурмотів нерозбірливо, вхопив, повернув і смикнув. Хруснуло неприємно, але Полупуд навіть не смикнувся, тільки брови до перенісся звів. Потім поворушив пальцями. Похитав ступнею...

— Гм... Здається, батько твій був добрим костоправом.

— Треба ще пов'язку тугу накласти...

— І чобота стане, — відмахнувся козак, з кректання натягуючи взуття. — Ледве налазить. Куди вже тугіше...

Підвівся, притупнув, злегка поморщився, але залишився задоволеним.

— Просто зараз гопака не станцюю, а в іншому, як новенька. Спасибі, Петре. І тобі, і твоєму батькові. Принагідно, неодмінно низько поклонюся... Але, ти так і не відповів про порох. Звідки дізнався, що він там є?

— Так я і не знав... З чого ти взяв?

— Не знав? Цікаво... А як же ти збирався каменюку прибрати? Чи зі страху все що завгодно готовий був пообіцяти?

Василь дивився без осуду. Швидше з цікавістю.

— Злякатися по-справжньому я, між іншим, так і не встиг... А що до обіцянки, баєчка одна пригадалася. Хочеш послухати?

— Плети… — кивнув козак. — Язик у тебе добре підвішений. А після хорошої баталії, гарну байку послухати — те що треба. Чарку не замінить, але як то кажуть, на безриб’ї і рак риба. Нічого, на Січі за все відразу приймемо. Розповідай... Он і Балда нагодився. Теж послухає.

Байрачник нічого не відповів, але по настороженим, як локатори, вухах і уважному виразі мордочки видно було, що нежить вельми скучив по цікавих співрозмовниках. А то й будь-яких… Якщо ми перші за останні п’ятдесят літ сюди заблукали. Не рахуючи свата.

— Ну, історія така... — зайва фраза знадобилася, щоб подумки адаптувати анекдот з майбутнього до реалій нинішніх. — Зірвався купець з високої кручі, можна сказати, скелі. Що при дорозі... Падає і молиться: «Господи, спаси мене! Обіцяю, що більше не буду займатися прелюбодіянням! Почну дотримуватися всіх постів! Прибуток з торгівлі віддаватиму в церкву!» Бемц — і падає простісінько на віз, навантажений сіном. Сповзає з копиці, обтрушується і думає: «Які  тільки дурниці в голову людині не приходять?..»

— Бу-га-га... — Полупуд видав булькаючий звук, наче пародіював закипаючий казан, і загелкотав, як гусак. — Дурниці!.. Га-га-га... В голову... Го-го-го... Ох же ж стерво!

На відміну від запорожця Балда не засміявся, а посмутнів і важко зітхнув.

Така поведінка нежиті спантеличила навіть Полупуда. Він подивився на байрачника, посмикав вус і, трохи зніяковіло, пробурмотів.

— Я не зрозумів, Петре, ти що, теж ось так, хочеш? Е, ні, брате, дзуськи. Що купчині не соромно, то для козака — безчестя. Сказав — роби. Навіть смерть не може від обіцянки звільнити. Сам не доживеш — побратими розпочате завершать.

— Бог з тобою. Я ж не про себе говорив, — змахнув руками, немов муху відганяв. — Байка це. Сміху заради. А камінь заберемо, не турбуйся... — повернувся до байрачника. — Діло нехитре. Доведеться трохи повозитися, але... дні за три впораємося... Я думаю... Якщо в складі хоч пара лопат знайдеться.