Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Сказав і тільки тепер зрозумів, наскільки уразлива моя ідея. Без шанцевого інструменту — повний абзац. Можна не сумніватися. Нарубався вже гілок без сокири...

— Заступи повинні бути... — замість байрачника відповів Полупуд. — Без них жодна ватага в похід не виступить. Тільки я все одно не зрозумів?

— Усе просто. Завдання для артілі землекопів. З одного боку каменя риємо яму. А потім він сам, під своєю вагою в неї і сповзе. Залишиться тільки землю розрівняти.

— Яму?! — підстрибнув Балда, одночасно сплескуючи лапками. — Всього лише яму?.. Як просто. А я голову зламав, міркуючи, як ви цю трикляту каменюку з яру витягати будете... Де ж ти, дорогенький, раніше був?! Давно б уже все зробили.

— Угу... — пробурчав Полупуд. — Язиком усе просто. Ні, якщо хочеш копати — діло хазяйське. А я краще підсушу пару діжок пороху, і розірву брилу на шматки...

— Одне другому не перешкода.

— Ні, ні, не треба... — байрачник збуджено замахав лапками.

— Та я тихенько... — запевнив його Василь. — Не бійся. Зате швидше буде, ніж заступом. Ну, або як Петро сказав… Але чим менший камінь, тим легше закопувати.

— Не треба розривати, не треба заступом... — дещо роздратовано тупнув Балда. — Нічого не треба. Я сам все влаштую. А тобі, Петре, велика подяка.

— Це за що ж?

— Що напоумив... Про підкоп... Розумна порада дорогого коштує... — байрачник все ніяк не міг заспокоїтися. Аж пританцьовував. — Та я ще сьогодні, зараз же скличу землерийок з усієї округи. Вони ще до ранку — що завгодно закопають. Тож вам моїми справами більше не треба турбуватися. Вважайте, квити.

Потім, якось дивно, бочком наблизився і невпевнено простягнув руку до моєї пазухи.

— А можна запитати, що у тебе там?

Перехід був настільки несподіваний, що я трохи завис і, не уточнюючи запитання, просто відхилив комір.

— Ладанка, — кивнув Балда, але побаченим не задовольнився. — А що в ній?

— Тріска від хреста Спасителя, — пояснив Полупуд. — Ченцями зі Священної землі принесена. Обпектися не боїшся?

— Вічно ви люди нежить і нечисть плутаєте, а після ображаєтеся, що вас не люблять... — відмахнувся той. — А за що, питається, любити? На відміну від бісів, ми — створіння Божі. І були ним поселені в серединному світі першими, щоб за вами, нерозумними, приглядіти... Підтримати і навчити. Але з людей учні нікудишні. Нахапалися вершків і вирішили, ніби найрозумніші. А нас, щоб не заважали повчаннями — в бісівське плем’я зарахували. Ми і не напрошувалися. Там де до нас з повагою — і ми з усім старанням. А як ні, то й ні... Вільному — воля.

Якщо я слухав з відкритим ротом, то Василь замалим вус не відкрутив. Особливо вразило мене те, як нежить бачила своє призначення. Вихователі людей, значить... Цікаво, і з якого боку тут «Походження видів»?

— То що? Можна глянути? — нагадав своє прохання байрачник.

— Будь ласка... — я зняв ладанку, розпустив зашморг на горловині і простягнув мішечок Балді. — Дивись, не шкода.

Насамперед байрачник вийняв освячену тріску. Потримав перед очима, понюхав, лизнув навіть і простягнув Василеві.

— Щось не так? - занепокоївся Полупуд.

— Сикомора*. (*Згідно з церковним вченням, хрест Спасителя складався з кипариса, певга і кедра).

— Не з Єрусалиму? Обдурив монах? Не може бути. Я ж у монастирі... Говорив — сильна реліквія. Оберіг.

Козак розгублено крутив шматочок деревини в пальцях, не знаючи що з нею робити.

— Ні, в цьому не обдурив, — похитав головою байрачник. — Дерево на святій землі росло. Але хрест з нього не робили. І в тому що це оберіг — теж не збрехав. Тільки ти, краще при собі тримай. Так більше користі буде.

Потім обережно, немов чашка і справді була з яєчної шкаралупи, взяв трубку.

— Цікава річ...

— Так... Робота справжнього майстра, — погодився козак і знову не вгадав.

— Не в цьому справа... Вона не вся тут.

Тепер прийшла моя черга стурбуватися. Релігія питання складне. Не перше тисячоліття розібратися не можуть: де закінчується правда і починається вигадка? Що було раніше: дух чи матерія? Скільки ангелів може поміститися на кінчику голки? Чи є життя на Мар... Ні, це не звідти. Ай, неважливо. Моя історія свіжіша… Та й взагалі — своя сорочка ближче.

— Що значить «не вся»?

— А те і значить... Бачити — бачу. Вагу відчуваю... викуреним тютюном смердить... А більше нічого. Порожнеча... — знизав плечима байрачник. При цьому одне вухо забавно схилилося вниз. Таким собі волохатим знаком питання... з китицею.

— Та не мороч ти голову! — не витерпів запорожець. — Поясни нормально! Бачиш, нюхаєш, мацаєш — то якого рожна тобі ще треба?

Балда зітхнув. Але, перш ніж відповісти, спершу повернув мені люльку. Зараза… Тепер навіть боязно її назад запихати. Не люлька, а бомба якась. Добре хоч годинник не цокає. Вирішив у руці потримати. Там буде видно. А поки послухаємо нежить.