Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Раніше, коли світ був ще геть молодим... — менторським тоном почав Балда, при цьому оглядаючись, немов шукав підвищення, на яке можна залізти, як на кафедру.

Ну чому, коли має бути екскурс у минуле, всі починають корчити з себе гібрид пророка з патріархом. Так і лізе в голову сценка з «Кавказької полонянки». Ага, та сама... «Коротше, Скліфосовський». Згадавши величезний шприц, що стирчить із «західної півкулі» Бувалого, я ледь не розсміявся. Вчасно стримався. Навіщо даремно ображати чоло... тьху, нежить. Для нас же старається.

— Нюх з тих часів ви ще трохи зберегли, а от уміння відчувати сутність — втратили остаточно... — підійшов до завершальної частини тим часом байрачник.

Загалом, в піку Воланду, Балда хотів сказати, що людей зіпсувало не квартирне питання, а цивілізація, куріння, вживання алкоголю і інші погані надмірності. Тому, ми більше не здатні відчувати звичайних речей. А саме — не бачимо аури, яка є у будь-якого предмета, рослини чи істоти… Крім моєї люльки.

От дає... Тепер ясно, з яких глибин минулого тягнуться в майбутнє різноманітні верхні і нижні чакри, вінки безшлюбності і решта дурниць, призначена для видурювання грошиків із кишень забобонних тіток. Добре що в мене імунітет до будь-якого промивання мізків, а ось Василь, схоже, поплив, як віск біля печі... Залишилося оголосити люльку проклятою, козака — причинним і звеліти принести з дому все найцінніше, а краще — золото, для проведення очисного ритуалу, зняття порчі і відкриття нижніх чакр.

— І у нього теж немає... — Балда, немов засоромився, що змушений повідомити таку погану звістку, відвів погляд і опустив очі.

— От тільки цього не треба! — відмахнувся я. — Все у мене на місці. Одяг — згоден, з чужого плеча. А решта — своє, власне. І в повному комплекті. Яким уродився.

— Акту народження не заперечую, — згідно кивнув Балда. — Не голем. Але народжений не в цьому світі.

Ось тут-то я і замовк. Як онімів. Крити нічим. Пояснення про «нічого не пам'ятаю» більше не спрацює, навпаки — ще й підсилить звинувачення. Ой, ой… Добре, Василь не повірив з ходу. Розбиратися почав.

— Що значить, не з цього? — козак насупився. — Ти до ладу розповідай. Не наводь тінь на тин.

— Ну, я не домовик і навіть не сусідко* (*сусідко — один із видів домашньої нежиті. На відміну від домовика, приглядав за господарством). В людях погано розбираюся. Більше зі звірятами та травами живу. Але не сліпий же... У серединному світі — і живе, і неживе — все має своє призначення, і для всього є його місце. Як би вам доступніше пояснити?..

Байрачник цілком людським жестом почухав волохате підборіддя.

— О! — нагнувся і відвернув набік невеликий камінь. З утвореної ямки тут же шмигнула у траву якась багатоніжка, а пара дощових хробаків поспішили втягнути в нірку хвости... або голови, що стирчали назовні. Загалом — кожен свою частину тіла.

— Бачите? Такий же відбиток має і все суще в тканині світу, що нас оточує.

— Знайшов з чим порівняти, — на це пояснення навіть Полупуд не купився. — Камінь роками на місці лежить і під нього, як відомо — вода не тече. А людина... І потім, в Писанні сказано, що кожному дана свобода вибору. За що ж відповідати на Страшному суді, якщо все визначено заздалегідь?!

— Так, — погодився байрачник. — Ти вірно помітив. З живими істотами трохи інакше, ніж у каменя... Вони цей відбиток в якійсь мірі на собі носять.

— Як равлики будиночок чи що?

— Ні... — волохаті лапки описали коло долоньками, немов малювали сферу. — Сутність вона, як шкаралупа. Але не тверда, не як черепашка... Зіткана з душевної сили. І чим точніше дії, місце людини збігається з її призначенням, тим вона міцніша і оберігає надійніше. Тим легше її підтримувати цілісною. А свобода... — гмикнув байрачник. — Ось ти, коли шаровари натягував, довго зважував: одягати їх чи ні? Швидше за все, взагалі не замислювався. І це тебе не збентежило. І не тому що голяка незручно чи холодно, а просто знаєш — так правильно. Зате, як ти ці шаровари далі носитимеш — лише від тебе залежить. Дбайливо чи через годину порвеш і викинеш...

Ми з Василем одночасно подивилися на діру в холоші, залишену собачими іклами.

— Так і з призначенням. Є речі, про які замислюватися не доводиться. Тому що так має бути і інакше ніяк не можна. А в іншому — кожен живе, хто на що здатний. До речі, від того, як близько і точно людина займає місце, відведене Творцем, тим міцніше здоров'я і довше життя. Нагорода така для тих… хто дбайливо шаровари носить, — засміявся байрачник.

— Чекай, чекай... Геть своїми штаньми голову заморочив, — Василь відірвав погляд від діри і подивився на мене. — Починали з Петра! Що у нього не так з шароварами... тьху, зараза, щоб ти сказився!.. — козак з силою пхнув той самий, вивернутий камінчик. — Що з ним не так?..

— У Петра відбитка свого в серединному світі немає, — розвів руками байрачник. — Або я його чомусь не бачу...

— І що це має значити?

Маячня і клініка. Але, Василь сприймає цю нісенітницю всерйоз. Ой, мамочко...

— Відбитка немає тільки у тих, хто своє призначення виконав... У мертвих.

Грім таки грянув. І якщо я не хочу дочекатися блискавки, що розрубає мене навпіл, пора з цим цирком закінчувати.