Читати книгу - "#Галябезголови"

— Не знаю! І не знала ніколи! — ридала відчайдушно і гірко.

Тьома з недовірою дивився на дружину. Мотнув головою з прикрістю. Одним рухом розблокував замки дверей.

— Я тобі не вірю… — сказав.

Галя не слухала. Вислизнула з автівки, перетнула Старонаводницьку, побігла нею вгору. Махала руками автівкам, які рухалися у той бік. Тьома бачив, як біля дружини зупинилася сіра «деу», як Галя зникла у нутрощах дешевого авто, як «деу» поповзла у бік Печерська. «Дійсно, доведеться шукати інші варіанти…» — подумав, проводжаючи дружину очима.

Адміністраторка «Белли» побачила Галю й аж задихнулася од обурення.

— Що?! Знову? Слухайте, йдіть уже звідси! Юлії Володимирівни немає!

Немає?.. Галя завмерла у холі салону, дивилася на новеньку розгублено. У хол визирнула Женя Лисиця. Побачила Галю, мотнула головою: мовляв, ходімо у службову кімнату.

— А ти чого… не вдома? — запитала, коли увійшли до службової кімнати і туди позбігалися всі дівчата, які на той час не були зайняті з клієнтками: і Оля Корнійчук, і косметологиня Олександра Петрівна.

Галя глянула на Женьку гірко.

— Всі вже знають? — спитала.

— Про що? — нахабно усміхнулася масажистка. — Про те, що твій чоловік тепер — мій чоловік?

— Женько! Ти здуріла? — охнула Олександра Петрівна. — Невже ти відбила у Галі Артема?!

— Ні, не про Тьому, — Галя дивилася на Женю і думала, що ображатися на масажистку не варто: завжди була набагато чеснішою, ніж усі інші. Каменя у пазусі ніколи не ховала, а от брати все, що погано лежить, полюбляла.

— А про що? Про те, що ти здорова? — усміхнулася масажистка. — А сама як думаєш? Я тільки прийшла, а дівчата кажуть, ти тут Юльці такий гембель влаштувала, всі твої одкровення почули. А я завжди казала: Юлька — сука!

— Я кричала? — розгублено спитала Галя.

— А Юлька, кажуть, шипіла, як змія! — відповіла Женька. — А що казала? Виправдовувалася?

Галя усміхнулася ніяково. Перед очима — Юлія Володимирівна Жадкіна. «Ти зробила тест на ВІЛ? І як? Усе добре? Вітаю! — сказала. — До мене які претензії, Чорнобай?! Ти ще скажи, що я винувата в тому, що у клініці хтось щось наплутав з результатами!»

— Ні. Не виправдовувалася, — відповіла.

— Галинко, мені так шкода! Так шкода, що ти через все це пройшла! Бідна ти моя подружко! — забелькотіла Оля Корнійчук.

Олександра Петрівна хоробро обійняла Галю за плечі.

— Тут неподалік один дуже дорогий салон шукає крутого майстра-перукаря. Контакти дати?

— Ні, дякую, — до дівчат. — У Юлиному кабінеті Тьомин батько залишався, коли ми з Тьомою вже поїхали. Не знаєте, де він? З Юлею пішов?

— Я знаю! — сказала Галі новенька адміністраторка. — Все було так. Спочатку ви з вашим Тьомою пішли, а немолодий мужчина залишився з Юлією Володимирівною у кабінеті. За п’ять хвилин під’їхав чоловік Юлії Володимирівни. Полковник! І вони вже втрьох щось дуже бурхливо обговорювали. Недовго. Хвилин п’ять, не більше. А потім немолодий мужчина вийшов з кабінету Юлії Володимирівни. І з «Белли». І більше я його не бачила. Певно, поїхав.

— А Юля? — спитала Галя.

— А Юлія Володимирівна з чоловіком теж поїхали. Хвилин за двадцять після нього.

Женька здивовано глянула на Галю.

— А нащо ти свекра шукаєш?

— Потрібний мені, — відповіла.

Анка Сулима заборонила собі мріяти про Андрія Чорнобая не тому, що знайшла кращого. Усі мрії з серця витіснили тривоги. Вони завітали до Затятового на початку березня разом із норовливою невісткою Чорнобая, розворушили сонне містечко, посіяли незрозумілу смуту. І все стало Анці не так! І рідне місто наче чуже, і люди набундючені, похмурі, і сама себе не впізнає! І за Сашка страшно, бо намалював собі кохання і з того радіє. І довго він на тій радості протягне? Для життя потрібне щось більш конкретне, ніж мрії. Чорнобай теж змінився: нервовим став, «Леваду» на Казидорівну покинув, а то хіба діло? Чужі непривітливі люди почали навколо затятівського будинку Чорнобая крутитися, такі ж чужі та нахабні і на «Леваді» з’являлися: бач, їм цікаво, як тут усе облаштоване і чи можна, приміром, на базі весілля провести чи день народження. А питали не про меню ресторану, розваги й аніматорів, а скільки гектарів землі «Леваді» належать, які комунікації підведені і кому належить лісок, що він по сусідству з базою відпочинку.

— Пропаде «Левада», — перешіптувалися затятівці.

— І Бог із нею! Аби Андрій Іванович не пропав, — відказувала мудра Казидорівна, бо краще за інших розуміла: життя і бізнес — речі хоч і взаємопов’язані, та не настільки, аби людині пропадати, коли бізнес її гине. Казидорівна і сама пережила руйнацію кількох своїх підприємств, перш ніж зуміла вибудувати прибуткову лісопилку.

— Та до чого тут «Левада»?! Чорнобай у Києві коханку знайшов, тому і тирлується там цілими днями, — сказала раз Казидорівні медсестра Лєнка Гвоздовська, коли перетнулися у відділенні банку, яким Анка Сулима керувала.

Анка ох і розгнівалася. «Та як?! Як таке може бути?! — мордувалася. — Хіба нормальний мужчина так вчинить? Щоб не прийти, не вибачитися… Не сказати: “Аню, прости, але наші потяги надалі рухатимуться у різних напрямках! І твоєї вини у тому немає! Навпаки! Тільки я один винуватий…”» Лєнці Гвоздовській тоді нічого не сказала, бо Анка ж — горда. Але дізнатися у медсестри подробиці образливої новини кортіло — аж знервувалася вся. І Анка придумала план. Раз увечері зайшла до синової автомайстерні: типу — поруч була у справах, зазирнула, аби узнати, чи скоро Сашко додому збирається.

— Може, разом підемо? — сказала.

— Зачекай хвилин десять, — відповів Сашко, бо саме колупався у двигуні старого «опеля». — Можеш поки собі чаю зігріти.

Анка пішла у дальній кут майстерні, де Сашко облаштував собі лаунж-зону: два стільці, стіл при стіні, на столі чайник і все для чаювання. Присіла, вичекала пару хвилин і почала план реалізовувати.

— Сашко! — гукнула. — Синку! А йди сюди…

Сашко кинув роботу, підійшов до матері.

— Щось так серце ниє, — збрехала Анка. — І голова закрутилася. А подзвони Лєні Гвоздовській, синку.

— Ма, яка Лєна? Давай «швидку» викличемо.

— Та я ж не помираю! І пізно вже. Майже десята вечора. Чого ото цілу бригаду смикати?! А Лєна поруч живе. Тиск мені поміряє, вже зрозуміліше стане, що